Квітнева прогулянка Ай-Петрінською яйлою 
сон-трава От і того року я приїхав до Криму без конкретного плану походу, але з конкретною метою прогулятися трохи яйлами. І того разу мені обов’язково хотілося вийти на ту саму яйлу з ПБК пішки.  Воронцовка. В тлі - зубці Ай-Петрі
Коли дивишся на Ай-Петрі знизу, від моря, здається, що ті грізні стіни здолати просто не можливо. Ну може підвладні вони героям-скелелазам, але ж не таким чайникам у альпінізмі, як ми. Для чайників вже давно збудували канатку, але ж вона не в змозі підняти твою власну самооцінку, створити відчуття хоча і маленькою, але все ж таки перемоги… Звичайно, я вже давно був в курсі, що на яйлу в районі Ай-Петрі є декілька пішохідних стежок. Хай і той же знаменитий Таракташ… Але моя супутниця ![[info]](865673_files/userinfo.gif){kind=small} pasteli запропонувала інший маршрут. Ту стежку кличуть Місхорською або ж Кореїзькою.
Дивлюся на Ай-Петрі від Воронцовського палацу. Невже можна вийти там? Адже стежка виходить прямо поряд з верхньою станцією канатки – а навколо видно лише вертикальні стіни. І скільки потрібно часу на сходження при повному спорядженні? Лишається лише вірити на слово досвідченій супутниці.
Ми ще гуляємо Алупкинським парком, Воронцовкою, південний берег купається в променях теплого весняного сонця. А верхівки яйли кутають чорні хмари… Чи справді мені хочеться туди??? Відштовхую зрадливі думки. Треба йти. З’являється інша спокуса, сьогодні виявляється перший день, коли працює канатка після весняної технічної перерви. Чому би не сісти у вагончик і скоро бути вже на горі? Так можна зекономити купу часу… І не треба йти вгору з важкими наплічниками вгору. Лінощі – то страшна сила… Добре, що вже по третій. І останній вагончик того дня показав нам лише хвіст… даруйте – полірований червоненький борт. І то є добре. Бо і хмари над яйлою вже не такі чорні, і всього лише по третій.  дорога до верхньої станції канатки
Якщо вірити моїй супутниці, йти туди не довго. Дійсно, подумаєш, якийсь кілометр по вертикалі. Надвечір будемо нагорі. Ну раптом що, заночуємо десь по дорозі на межі лісу під скельними стінками. Все ж там цікавіше зустрічати світанок… Отже стартуємо в Кореїзі практично від моря. Тому підрахунки нескладні – нам треба здолати щось біля 1200 м вертикального підйому… Проходимо звивистими вуличками Кореїзу попри нескінченні будівельні майданчики. Весна в Криму – це ще й час будівництв. Ось нарешті і Південнобережне шосе – за ним вже ліс і гори. Небо остаточно прояснюється, йти весело і легко, проте вигляд вертикальних стін все ж бентежить. Перші затримки в дорозі – весняні квіти, повзаємо навколо них в надії зняти гарне макро. Поступово відкривається краєвид, вже внизу видно Алупку, хребет Могабі, Аю-Даг. Поступово на берег наповзає тінь. Ми виходимо з лісу на плоску але невелику площадку, а довкола круті вертикальні скелі. Це так звана Мала Ай-Петрі… За нею полиця – якою без проблем виходимо на гору. Ось і головний орієнтир - сосна-«літак», між іншим – пам’ятка природи.
Підйом зайняв менше 3 годин. Відверто, не думав, що то буде так просто. Втім, вже сутеніє, а нам ще треба дійти в Охотніч’є до притулку КРС – де і запланована перша ночівля. Все ж таки тут заповідник, намет хоча і маємо, все ж хочеться бути законослухняними :) Проходимо попри айпетрінський балаган. Незвично – не видно ані душі. Лише байдужі верблюди та нахабні собаки, що зустрічали нас дружнім гавкотом. До турпритулку дійшли вже практично поночі. Перша складність – у вікнах горить світло, але велика вівчарка не дала мені жодного шансу підійти і постукати в них. З вівчаркою ми подружимося рівно за рік, день в день, але того дня вона мене просто не пустила. На мою спробу підійти вона з тихим гарчанням кидалася на мене і відігнавши за уявну, тільки їй зрозумілу межу, здавалося втрачала до мене жодний інтерес. Але варто було мені переступити ту межу знову…  Охотніч'є на світанку
Врешті-решт гукати і кидати камінці у вікна мені набридло і ми подалися до іншого притулку, що знаходиться практично поряд і іменується «лижною станцією». Там був весело. Група з Харкова і ще звідкілясь здається вийшли на яйлу тільки аби цілу ніч там побалаганити. Все ж нам вдалося виспатися і до сходу сонця ми були вже на оглядовій площадці. 
Сказати, що нам пощастило, то не сказати нічого. Власне фото говорять самі за себе… Відірвавшись на світанковій феєрії, поснідавши та зпакувавши речі, ми пішли на Ай-Петрі. Було тільки по 7-й, попереду цілий день, що обіцяв бути сонячним і прекрасним… 
Попереду нас чекала наступна сатисфакція того, що вікенд проводили в горах, а не на узбережжі моря. Хмарки, що купчилися далеко внизу над морем, почали збиратися докупи і раз і раз атакувати неприступні стіни яйли. То було настільки прекрасно, наскільки й грізно. Зіткнення двох стихій, двох сил… От вже ж насправді - «внизу не встретишь как не тянись…». Але знову ж таки дамо можливість все сказати фотографіям.
Хмари і вітер того ранку так і не перемогли могутні скелі, знаменитий айпетрінський туман нас не вкрив… Тоді власне і народилася ідея не спускатися вниз до Великого каньону, а прогулятися яйлою на захід аж до Чортових сходів. Власне на Чортових сходах я був вже не раз, але кожного разу мій маршрут проходив на захід стародавньою римською дорогою до Байдарських воріт. Місцина ж між Ай-Петрі та Шайтан-Мердвен (тобто тими самими сходами) мені була повністю незнайомою.
Сказати, що дорога від Ай-Петрі до котловини Беш-Текне, де планувалося зробити привал і обід, зайняла у нас набагато більше часу, ніж планувалося, то сказати дуже м’яко і культурно. Фактично ж весна, а конкретно нескінченні квітучі галявини горицвітів, сон-трави, підсніжників, пролісків, примул і інших цвєтуйочків, назви яких я так і не вивчив, незважаючи на старання мого гіда, план походу нам зірвала. Щоразу натрапляючи на нові квіточки, ми скидали наплічники і подовгу лазили навколо них у пошуках найвигіднішого ракурсу та світла. І все ж якось ми дійшли до першого чекпоїнту нашого маршруту – висоти 1239 з якоюсь вежею, хатинками… Перевіряти, що то саме часу не було, та й не було бажання. Скорше щось військове… 
А далі на нас напав… блуд. Ні, ми не заблукали в тому сенсі, що пішли у невірному напрямку. Власне була прекрасна видимість і блукати не було де. Он кромка яйли, он море, йдемо на захід. Чого ж тут блукати. Але дезорієнтований постійними привалами навколо цвєтуйочків за котловину Беш-Текне я прийняв зовсім іншу яругу на яйлі. Так, з неї теж було добре видно Сімеїз, та й краєвид відкривався чудовий, включно з плато та скелями Нішан-Кая. Чим не видатне місце, яким є Беш-Текне? То ж я заходився шукати в тій ярузі воду (бо ж знав, що на яйлі вода є тільки там). Натомість знайшов лише купу снігу та нові колонії підсніжників. Зрештою мені то набридло і ми посунули далі.
Воду ми звичайно знайшли. Там, де вона і мала бути. Мені дуже сподобалася та місцинка – велика галявина з хаткою посерединці. Зусібіч оточена мальовничими скелями. Від холодних вітрів з моря її закриває високий гребінь здибленої куести з тріангуляром на вершині. Ідилія, та й годі. Мені захотілося там якось пожити… Я довго вдивлявся в мапу, стараючись визначитися, де ми є. Оскільки я свято вірив, що Беш-Текне ми давно вже пройшли, я чомусь вирішив, що вершина з тріангуляром – то г.Морчека, а ми сидимо десь поміж гір Таш-Баїр та Тарпан-Баїр (тим паче там були помічені такі самі озерця, як і на Беш-Текне). Лишивши проблему визначення назви мальовничої долинки на потім, ми пішли далі… Вже потім, вдома, переглядаючи фото з Інету, я зрозумів, що наша долинка все ж була тою самою Беш-Текне, а вершина в тріангуляром нічим іншим, як Кінською головою – горою Ат-Баш. Хатинка ж виявилася також військовим об’єктом – тут був водозабір тих самих «Перепелиних яєць» – військової бази на горі Бедене-Кир (Перепелина). Ті «яйця» були нашими супутниками всю дорогу. Я звичайно розумію, що радіолокаційна станція має стояти високо. Але у мене таке враження, що її видно з усього Криму. Це ж треба так поставити військовий об’єкт, а потім всім розказувати, що то обсерваторія…  вечір на яйлі
В мою дезорієнтацію корективи не внесла навіть гора Спіради. Обриси вона мала характерні, зовсім не схожі на інші вершини краю яйли. І ті обриси гарно читалися по мапі, але вже вечоріло і мені було байдуже, яку вершину ми щойно пройшли. Ми вже шукали місце для ночівлі. Воно знайшлося неподалік – гарна улоговинка, захищена від вітру. Добре, що ми зупинилися саме там, бо вночі дуло неслабо. Тільки рано поряд з палаткою я знайшов вхід до невідомої (принаймні широкому загалу) печери… Скільки ж ще цікавого ховає в собі яйла…  В околицях г.Мердвен. "Бісових" сходів тут не виявилося :)
Оскільки я свято вірив, що ми знаходимося вже десь поряд з потрібними нам «сходами», сніданок затягнувся. Ми вже будували плани, як швиденько зійдемо вниз, поїдемо ще по якихось палацах на ПБК. Адже потяг у мене був лише увечері з Сімфи. Попереду ще цілий недільний день… Знав би я, як буду мотатися наступні майже 4 години по краю яйли і шукати той єдиний прохід у вертикальних скелях, де можна зійти додолу… Отак ми бігали краєм Байдаро-Кастропольської стіни – улюбленим місцем скелелазів… Мені вже здавалося, що Чортові сходи недаремно так звуть… :) Вже було видно мис Айя, і нас зовсім не тішила перспектива спускатися довгим серпантином з Байдарських Воріт у Форос. Невже ми пройшли ті бісові сходи? І де тоді та знайома мені римська дорога? Та й обриси краю яйли геть незнайомі. А тут ще трапилися якісь циклопічні споруди – великі металеві ромби на ніжках… Тільки потім вдома я вияснив, що то просто пасивні ретранслятори радіохвиль – хоч один єдиний невійськовий об’єкт…
А Шайтан-Мердвен проминути виявилося таки неможливим. Стежка стала різко скидати висоту і скоро привела у ліс. Декілька раз форсувавши потічок, ми таки дійшли до тих «бісових» сходів… Потім ще була ялтинська набережна, ласкаве море… Але про то вже якось іншим разом.  Дивитися весь фотоальбом (92 фото):
Реклама в Україні |
![[info]](865673_files/community.gif){kind=small}
