Білорусь-2008
Серед українців панують дві недіаметральні точки зору про Білорусь. Одна – що там “совок”, заповідник соціалізму часів дорого Леоніда Ілліча, якого білоруси знають під іменем Олександр Григорович (на фото не він!).
Друга – що там мало не рай, і що в і нас би так було, якби усіляки кравчуки-кучми-ющенки все не розікрали.
Є ще пару штампів від наших національно продвинутих громадян, котрі щиро співчувають загнобленим язиком білорусам, діляться досвідом в організації різних вечорниць й тому подібних заходів. Мовляв, мови немає, свідомості немає, і буде цим зайчикам повний капєц, якщо сусіди не поможуть.
Ну так про “совок”. Є таке. Звісно, це найперше візуальне враження. Рідний мешканцям Києва чи Донецька сталінський ампір в Мінську квітне буйним цвітом.
Особливо – на центральних проспектах столиці, що носять милі вуху імена Леніна, Маркса, Дзержинського, Кірова і так далі. Зрештою, про це я вже писав.
Хоч комуністичних символів і забагато, відчуття совка не лише через них.
Від усіх цих дружинників, магазинів “Молоко”, вас много, а я одна, гірки з банок шпротів, касса в пятой секции, тільки для ветеранів ВВВ, мужчина, все перед вами, віє совковою нудьгою і пустотою.
А дошки пошани – не совок? Хоч з іншого боку, достатньо назвати її “Алеєю зірок” і вийде цілком сучасно.
Як і в совку, найголовнішим загальновизнаним святом тут є День перемоги.
Багато інших свят мають сумнівну легітимність і популярність.
Незалежність – свято на рівні назви вулиці.
Інша справа День перемоги, ще й для Білорусі, знаній як партизанський край.
Суспільство, позбавлене орієнтирів, хаває це єдине правильне свято, як національну ідею.
Якби тут був розвинений малий бізнес – мало б місце щось оригінальніше на честь такої події. А так – типові совкові прояви уваги. В цьому закладі ветерани (яким мінімум за 80) мають нагоду скористатись знижкою на третьому поверсі без ліфта. І лише прі налічіі.
Тепер про рай. Щоб там не писав на цю тему, наприклад, Ігор Слісаренко (а написав він недавно прямо-таки едемський репортаж) – до справжнього царства небесного Білорусі далеко.
По-перше, в раю не натикують на кожному кроці по міліціонеру. А там, де їх немає – є відповідні наліпочки. Скептики само собою скажуть, що це заради безпеки мирян, але все ж забагато.
По-друге, майже немає нічого, що так чи інакше ототожнюється з малим і середнім бізнесом. Торгівля представлена як правило монументальними об’єктами. Маленькі недержавні магазинчики – лише кілька бутіків в центрі Мінська. Кафешки, заправки, дрібні сервісні послуги – все це непомітне, навіть для Ігора Слісаренка (само собою, про свиноводні комплекси і тракторні заводи мова не йде).
В магазинах дійсно є все. Ну тобто все, що має бути в магазинах. Але лише дуже закоханий в тутешній режим український покупець зможе сказати, що полиці ломляться. Пива – два-три бренди, соків – так само, сиру – три-чотири. Деяких товарів немає взагалі (наприклад, креветки, шампуні в пакетиках, слабоалкогольні непивні напої). До того ж, все це не дешево.
Ну а про свої свіжі враження від білоруської столиці я напишу пізніше.
Коментарі