Американський щоденник (закінчення)

Чарльстон. Теж Південна Кароліна, невеличке історичне та курортне містечко на березі Атлантики. Сюди привозили більшість рабів з Африки, тут народилися знаменитий танець чарльстон і кіношний капітан Батлер (“Віднесені вітром”), тут почалася громадянська війна.



Пальми, старі будиночки, багато поважних туристів-пенсіонерів. Жарко.


Фонтан на набережній Чарльстона. В ньому плюхалися різнокольорові діти. (Вони — з того боку фонтану, бо поганому фотографу сонце завжди світить в об’єктив). Чорна і біла мами про щось говорили. Ой, не той тепер Південь…:-)

Але, якщо без жартів, то стосунки Півдня і Півночі, зокрема їхнє ставлення до расової проблеми й досі — непрості. Це не афішується, але є. А про ставлення до подій громадянської війни говорять відкрито. Південь досі вішає на вулицях прапори Конфедерації (і, напевно, досі переживає прикру поразку), а Північ славить своїх героїв.

Із того, що казали місцеві, можна зробити банальний висновок — все було не так однозначно, як нам розповідали у школі, і не так романтично, як показує Голлівуд.


Історична частина Чарльстона. Найстаріший будинок у цьому районі — XVII століття, а “молодше” кінця XIX ст. я не знайшов. Всі — у чудовому стані. Приблизно 100 років тому власникам цих невеличких палаців уряд штату запропонував відшкодувати їхні витрати на реставрацію (бо масово збиралися ламати і будувати нові, а шкода ж!) звільненням від податків на деякий час. Результат — місто-казка, все стоїть і не сиплеться, туристи їдуть тисячами і лишають у Чарльстоні свої гроші.


До речі, туристів у Чарльстоні стільки, що деякі місцеві організації винесли на загальне обговорення пропозицію обмежити кількість гостей. Цікаво, як? Кажуть, що все це (туризм) добре, але місто стає надто галасливим і брудним. Бідаки, вони просто не бачили, як виглядає брудне місто…


Готель “Амбасадор” у тому ж Чарльстоні. Колись це була справжня фортеця.


Це кадр з екскурсії до Чарльстонського кулінарного інституту. В інститутському ресторані нас і годували. За гроші — до 20 доларів з кожного. Обслуговували студенти (на фото) — за всіма правилами, як має бути. Обід: дуже естетично, смачно, багато. Надто багато.


Інститутська аудиторія. Тут вчать студентів готельного факультету. Теорія і практика одночасно. Менеджер готелю повинен уміти застеляти ліжко краще, ніж будь яка покоївка.


Туристичний об’єкт біля Чарльстона — колишня плантація. У цьому будинку жили господарі.


А в таких хатинках мешкали раби.

До речі, температура повітря була — десь + 40 за Цельсієм (за 100 по Фаренгейту). Жах. Потім був серйозний дощ.

А ввечері в готелі посидів під кондиціонером і застудився.


Пляж Фоллі Біч на Атлантичному океані. Можна помітити, що типовий американський пляжник (пляжниця) має дещо іншу фігуру, ніж “Рятувальники Малібу” чи інші кіношні красуні (красені). Знімав метрів за 100, на максимальному зумі — фотографувати людей в Америці можна, лише спитавши в них дозволу. Інакше є шанс отримати проблему.

Все, Чарльстон закінчується. Наступні фото — північний захід, штат Вайомінг, Скелясті гори, індіанці, ковбої, бізони, ведмеді-грізлі.


Ось вона — одноповерхова Америка. Маленьке містечко Дюбойз (в оригіналі — це французьке прізвище Дюбуа), штат Вайомінг. Зупинилися попити кави по дорозі до індіанської резервації. Село-селом. Дороги, правда, суперові.


Резервація. Пам’ятник найвидатнішому вождю колись могутнього племені шошонів. Називався він — Вашакі, прожив більше 100 років, вигравав битви на бранному полі і за дипломатичною “люлькою миру”. Втім, пізніше, як не крутився, а все програв федеральному урядові США.
У середині XIX століття після перемоги над племенем кроу Вашакі вирізав серце у їхнього ще живого вождя і з’їв прямо сирим. З поваги до відважного ворога. Ото були нрави!


А це могила видатної шошонської жінки — Сакаджвіа.

На початку XIX сторіччя була така знаменита трансамериканська експедиція Льюіса-Кларка. Ці два джентельмени і з ними ще декілька авантюристів-науковців мали пройти тоді ще зовсім дику Північну Америку зі сходу на захід. На території шошонів до них приєднався один француз, жінкою якого і була тая Сакаджвіа (півдня намагався вимовити це ім’я правильно — вийшло, але якось на кавказький манер). От, вона їх всіх і врятувала від жахливої смерті: показувала дорогу, полювала, варила їжу і т.д. І проперла через всю Америку не лише тих дорослих екстремалів, а і двох власних, малих діточок!

Наприкінці експедиції ця шошонська леді мала повне право голосувати і щось там вирішувати на еспедиційній нараді. На ті часи — величезне досягнення на гендерному фронті.
Втім, після щасливого повернення експедиції за картами Льюіса-Кларка поступово полізли федеральні війська і побили, і захопили всіх, кого зустріли по дорозі. І шошонів теж. Тож, з одного боку вони нею ніби пишаються, а з іншого — не дуже.


Земля шошонів. Фото зроблені з машини на ходу — за 100 км/год. З авто знімав часто, бо не було часу на зупинки — надто насичена програма.

Нічого тут не росте. Можна випасати худобу (це і роблять індіанці) або добувати нафту (цим займаються великі корпорації, що орендують землю у шошонів). Гроші за оренду землі вожді ділять на всіх — десь 3000 осіб. Чоловікам на віскі вистачає. Жінки намагаються щось ще робити. Так і живуть.

Збираються розвивати в резервації історичний-шоу-пізнавальний туризм, але дуже бояться на цьому шляху втратити справжню автентичність.


Типовий ковбойський пейзаж. Десь там за горбом скачуть і Віннету, і Маккена (зі своїм золотом), і молодий Клінт Іствуд з величезним старим кольтом. Втім, на деякі вершини і перевали є цілком нормальні асфальтовані дороги :-(


Національний парк Гранд Тітон. Без коментарів.


Цей бізон з — Національного парку Єллоустоун. Їх там — море. Як і іншої фауни: олені, лосі, ведмеді, вовки і т.д. Місцевий рейджер (охоронець парку) розповідав, що ідея створення заповідника — відтворити цю територію у такому вигляді, в якому вона була б, якби людей не існувало взагалі. Вони цього майже дотримуються. Коли у 1988 році від спеки почалися серйозні лісові пожежі, то спочатку навіть не гасили — не втручалися. Потім все одно довелося влазити, бо все згоріло б на фіг.
За датою створення, парк — найстаріший у світі.


Теж Єллоустоун. Гейзер під назвою Старий Вірний. Гейзерів у парку багато (але трохи менше ніж на Камчатці). Цей Старий викидає гарячу мінералізовану воду чітко за графіком — йому можна вірити. Звідси й назва.

Решта гейзерів “вибухають”, коли хочуть, і мали всіх в носі.


Ворота до скверу у містечку Джексон. Зроблені з оленячих рогів, які ті самостійно скидають чи не щороку.

Роги потім просто збирають. У Джексоні прожили 5 днів — класне , мале (8 тисяч мешканців), гірськолижне, заповідно-ковбойське містечко. Влітку може бути +45С, взимку — -45С. Висота міста над рівнем моря — як Говерла, за 2000 м.

Недалеко від цих воріт в одному з місцевих барів по буднях відбувається театралізований ковбойський мордобій і перестрілка. Точно о 18.15. Туристи — в захваті. А якщо ще нічого не знав, а просто зайшов випити пива — взагалі, супер.


Долина Джексон Холл, в якій і знаходиться місто Джексон, штат Вайомінг. Колись вся ця територія належала одному трапперу (мисливцю на бобрів) — Джексону. Бобри ще є. Від Джексона лишилася назва долини й міста.


Така собі заповідна дорога по долині Джексон Холл. Справа — гірський масив Гранд Тітон.
Найвища гора (крайня справа, теж — Гранд Тітон) має висоту десь 4,5 тисячі метрів.
Сьома ранку.


Цій хатинці — 150 років. Найстаріша будівля в долині. Майже гуцульська гражда.


Долина Джексон Холл і місто Джексон — із сусідньої вершинки. Гранд Тітон — прямо по центру вгорі. Красиво, нє?


Летимо із Ваоймінгу в Кентуккі. Внизу — Скелясті гори (Rocky Mountains).
І це вам не Google Еarth, хоча трохи подібно. Висота — 9 тисяч метрів.


Вечірній Луївілль — столиця штату Кентуккі. Штат кінських перегонів і віскі.
А ще місцеві патріоти стверджують, що тут — найшвидші коні та найкрасивіші жінки Америки. Або навпаки…


Луївілльський іподром. Двічі на рік тут відбувається Кентуккійське Дербі — головні кінські перегони США.

Величезні ставки, дорогі призи, пихаті олігархічні морди. Одна порція коктейлю для VIP-персон — 1000 доларів за 200 г.

Навесні продали 75 порцій цього напою. Рецепт його доволі простий: віскі “Вудфорд Резерв”, ірландська м’ята, ямайський цукор, антарктичний лід. Все це — у золотому бокалі з інкрустацією. Бокал входить у вартість напою.

О, ледь не забув. Всі гроші від продажу цього страшнокласного коктейлю йдуть на покращення життя коней-пенсіонерів.
Принаймні, нам так сказали.


Луївілль. Як ви вже напевно здогадалися, це будівля заводу спортивного спорядження. Роблять тут і бейсбольні біти.

Щодо реклами і усілякого просування з прибамбасами, то американці вражають креативом.


Все ще штат Кентуккі. Година їзди від Луївілля. Таке собі село.

Будинок адміністрації невеличкого заводика, де роблять знамените віскі “Вудфорд Резерв”.
Обсяги виробництва — малі (більше й не треба), технологія — початок XIX сторіччя. Ще й туристів водять.


Величезна діжка, в якій гуляє брага — від рідини йде тепло.

“Вудфорд Резерв” — це бурбон (американський віскі), а не скотч (шотладський чи ірландський).
Бурбон відрізняється тим, що у бразі використовують кукурузу і жито, а не ячмінь — як у скотчі.
А “Вудфорд” — чи не єдиний, який роблять, взагалі, з усіх трьох компонентів.


Потім брагу три рази переганяють — чисто самогонна технологія. Але три рази…


Той три рази перегнаний самогон (прозорий і майже без запаху) заливають у “просмажені” зсередини дубові діжки по 200 л і викидають на цю “залізницю”, якою вони самокатом їдуть на склад. Там бочки сумують не менше 7 років. За цей час віскі втрачає властивості самогону і набирає свій специфічний смак і колір.


Цей гід (його звали просто Джим) просить когось підійти і допомогти йому налити напій з бочки. Рука справа — жінки-перекладача. Вона переклала прохання, а народ, чомусь, не йде. Тож, довелося відкладати фотоапарат і рятувати ситуацію.

…Отже, готове віскі проходить через декілька вугільних фільтрів і лише потім заливається у пляшки. Ми пили нефільтроване — з бочки. На смак дуже непогано. Язик розв’язується, починаючи з 25 г.


Редакція щоденної газети “Herald-Leader” у Лексінгтоні, теж штат Кентуккі. Звичайний робочий бардак — бачили, знаємо, самі такі. Дядько у синій сорочці (Том Кауділл) займає дуже високу посаду — він асистент випускового редактора. Випусковий редактор — страшне діло, який босс. А головного редактора вони, напевно, ніколи й не бачили….


Звичайна сільська кентуккійська дорога. Але мені чимось дуже подобається: білий паркан, чорний паркан, все гладенько і підстрижено. Десь там гуляє найдорожчий кінь Америки — не знаю, як його звуть, але коштує він 60 млн. доларів. Має свою територію, свою обслугу і т.д. Нас до нього не возили. Над ним, навіть, вертольоти не літають — заборонено.
Не можна лякати 60 мільйонів.


А це Чикаго. Такий самий мегаполіс, як Нью Йорк, але значно чистіший, спокійніший і красивіший.


Парк Мілленіум у Чикаго. Сюди місцева влада і всілякі міські меценати-патріоти вбухали просто жахливі гроші, але парк додав місту шарму і збільшив кількістів туристів у декілька разів. Це — один з експонатів. “Ворота в небо”. Якщо підійти знизу до цього кавового зернятка і подивитися вгору, то у величезному кривому дзеркалі видно добрий шматок міста, пірс, озеро Мічіган, небо, все — дуже красиво.


Це теж парк Мілленіум. Королівський фонтан. Дві такі вежі стоять одна навпроти іншої. Час від часу на них з’являються різні обличчя мешканців Чикаго — художник-інженер спеціально назнімав їх у місті рівно 1000 штук. Різні: чорні, білі, латиноси, дорослі, діти. Дивляться, кліпають очима, підбирають губи, і потім — з рота б’є фонтан. А потім — не тільки з рота. Біля цієї споруди всі зазвичай трохи дуріють. Особливо ввечері.


Просто набережна Чикаго.


Теж Чикаго. Район — “Українське село”. Українців там багато, мають сильну громаду і серйозний вплив на життя міста.


А це одеський магазин в українському селі :-)


П’ятниця. Чикаго вечірнє.
Це був наш останній день в Америці. У п’ятницю американці зазвичай “відриваються” після робочого тижня. В суботу — відходять, у неділю — готуються до понеділка. Нічого так, весело.
Ходили купатися на Мічіган — довелося робити це дуже швидко, бо будь-хто міг викликати рятувальників. Не можна купатися вночі — небезпечно. Нас би швиденько врятували і виписали штраф.

Ніби все. Але ж це лише 90 кадрів із майже 2000 фотографій.
Щось я із цим намучився — хотілося для своїх показати і розповісти побільше.

Цікава вона — Америка. Різноманітна, різнокольорова, суперечлива, непроста. Втім, я розумію, за що вони люблять свою країну.
Народився би десь у Скелястих горах, чи у Нью Йорку, чи в Чарльстоні — теж кричав би, що наша держава найкраща і найсправедливіша у світі…

Втім, саме так і кричу: наша — найкраща. Не держава — країна.
А зі справедливістю у світі, взагалі, — вічні проблеми.

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Facebook
  • Twitter
  • Google Buzz
  • del.icio.us
  • email
  • PDF
  • Print

Читайте також:

Прокоментувати

You must be logged in to post a comment.