Американський щоденник (початок)

Вашингтон. Наверху — фото з меморіалу Авраама Лінкольна. Він тут, як той дволикий Янус. Так задумав скульптор. Правий бік (рука-нога) — розслаблені і вільні. Дуже вже добрий був, демократичний. Зате зліва — зібраний і жорсткий. Недарма чи не половину тодішнього населення Америки поклав у громадянській війні заради свободи чорних рабів Півдня і білих представників великого капіталу з Півночі.

Нижче — типова столична вулиця.  Класична імперська архітектура. Граніт, мармур. Дуже чисто і спокійно.


Невеличкі вуличкі відходять вбік від пихатих центральних авеню. Затишно і красиво. Новобудови не псують старої архітектури. Іноді настільки тихо, що хтось може спокійно зняти колесо у припаркованого велосипеда…

Вашингтон з оглядового майданчика Старої Пошти.


Пенсільванія Авеню розрізає столицю майже навпіл. На одному боці — Капітолій, де засідають американські сенатори та конгресмени. З офісів у своїх управліннях і комітетах, що розташовані по місту, вони можуть майже миттєво дістатися до Капітолію спеціальною підземкою. А ну ж, раптом потрібно буде швидко прийняти якесь важливе для нації рішення?! Простим людям у цю підземку — зась. Для них є звичайне метро.

З іншого боку авеню виходить у район Джорджтаун — там живуть найбагатші та найвпливовіші американці. Там же знаходяться майже всі посольства. Українське — теж.
До речі, перший будиночок зліва — штаб-квартира ФБР.


Фото з Музею природознавства.  Він належить Смітсонієвському Інституту , як і ще більше десятка музеїв.  Вхід до цих закладів  безкоштовний. Англійський граф Смітсон спеціально віддав  увесь свій спадок  урядові США з умовою, що ці гроші використають на безкоштовну просвіту  простих американців.

Нині Смітсонієвські музеї (історичний, індіанський, природознавчий, аеронавтики і т.д.) — найпопулярніші туристичні об’єкти столиці. І не тільки тому, що безкоштовні. Там, справді, зібрали купу всього цікавого з усього світу.
На фото: дітям дуже подобаються динозаври або, хоча би, їх скелети. До речі, в музеї природознавства і дорослі часто забувають закрити рот…


Музей Аеронавтики: від перших літаків до висадки на Місяць.


“Джиневра” Да Вінчі — перлина Національної художньої галереї (теж належить до Смітсонієвського Інституту). Там є всі: Рембрандт, Рубенс, Ренуар, Моне, Мане, інші всякі різні — від класики до надсучасних інсталяцій.

До речі, на вході до кожного з музеїв стоїть охорона, що перевіряє відвідувачів на наявність зброї і, взагалі, металевих предметів. Охоронці — ввічливі, втім, надто вже серйозні. Вибачаються через кожне слово, але роботу знають.

Чоловічка справа можна визначити як типового американського туриста — 40-50 років, середній зріст, зайва вага, невеличкий цифровий фотоапарат, шорти, кросівки. Вони пересуваються від музею до музею, активно заходячи до кафешок, які є в кожному закладі. Порції там — гігантські. Якщо на касі питають, малу чи велику, треба обирати меншу — на наш розмір, це дуже немала порція. Американську велику (large) середній українець просто не подужає :-)


На вході до Національної Галереї. Справа — центральний бульвар. Його називають Національним Молом (мол — це і є бульвар), саме по обидва його боки розташовані Смітсонієвські музеї. Мол починається від Капітолію і закінчується гігантським фалосоподібним меморіалом Джорджу Вашингтону. Я той жах, звичайно, сфотографував, але фотки вийшли — не супер. Нагорі величезного білого кам’яного фалоса є оглядовий майданчик (туди ходить ліфт) і маяки — аби вночі не в’їхав якийсь літак чи вертоліт.


Експонат із музею сучасного мистецтва (Національна Галерея). Не дуже зрозуміло, але цікаво.


Правильно, це і є Білий Дім. Цей його бік — для туристів. Купа люду фотографується біля паркану. Охоронці не заважають. Справа видно намет всеамериканської громадської організації, що протягом 25 років бореться тут за всесвітню заборону ядерної зброї. Пікетники міняються, але будь-коли біля намету хтось є.

Офіційний (президентський) бік Білої Хати знаходиться в парку. Туди інтелектуал Буш (якого американці не люблять, але чемно чекають, поки він уже піде) виходить спілкуватися з пресою і робити офіційні заяви. Звідти підійти неможливо — охорона. Лазив біля того входу вночі — не заарештували, але відігнали.


Вечір. Понеділок. Вулиці Джорджтауну, того самого елітного району столиці. Ціни в крамницях дуже різні: від 5-10 доларів за якийсь сувенір до, наприклад, двох тисяч баксів за доволі, як на мене, непоказну шкіряну куртку.


Після обіду в п’ятницю у сквері генерала Фарагута (17 вулиця) виступала якась чорна блюз-банда. Класна музика, суперова публіка. Столичні чиновники і всякі недешеві менеджери (у Вашингтоні більшість працює в державних установах), стримані та дипломатичні на роботі і за поводженням, і за дрес-кодом, познімали піджаки, капці та шкарпетки, танцювали та валялися на траві. Ніхто нікому не заважав, атмосфера доброго свята. Втім, алкоголю не було — його можна вживати або в ресторані (кафе, пивнушці), або вдома. Навіть пиво заборонено пити у громадському місці.  Найхитріші ставлять пляшку з пивом у целофановий пакет і п’ють, сидячи на лавці в парку. Тобто, пити — можна, демонструвати пляшку — ні!


Вашингтон вночі. Можна ходити спокійно. Ну вулицях ані хуліганів, ані поліції не видно. На лавочках у дуже непоганих туристських спальниках сплять бомжі. Їх теж не чіпають — вони є вільні люди у вільній країні.


Поле битви Антитем поблизу Вашингтону. У громадянську війну (1862 р.) тут загинула величезна кількість солдат з обох боків. Ніхто так і не переміг — щось на кшталт Бородіна. М’ясорубка. Величезне поле, утикане пам’ятниками. Музей, гармати, окопи. Місцевий гід розповідав про кількість жертв, навіть, з дивною гордістю: тут з гармат розстріляли цілий полк, тут придурок-генерал поклав дивізію…


Яскравий приклад методів війни того часу. Міст через невеличку річку Антитем, який ані стратегічно, ані тактично нікому був не потрібен. Втім Південна армія виставила там на дуже добрій позиції заслон із 400 вояків з гарматами (саме звідти зроблене фото).
Солдат Півночі надрозумні офіцери погнали на штурм цього мосту через пристріляну територію. За півдня  400 “південних”  хлопців, як в тирі, розстріляли декілька тисяч ворогів, а потім просто відійшли  і подарували міст героїчному супротивнику.
Пізніше виявилося, що річку можна було перейти вбрід у декількох місцях одночасно…


Музей битви при Антитемі. Перша у світі фотографія поля бою. Таке воно — обличчя війни.


Містечко Харперс Феррі. Година їзди на авто від Антитему. В місті ніхто не живе, воно відкрите лише для туристів — скансен, музей під відкритим небом. Все зберігається у вигляді часів громадянської війни. Будинки, вулиці, крамниці, контори, готелі — все дев’ятнадцятого століття. Відчуття, ніби потрапив на 150 років назад. Лише туристи — сучасні.


Поруч з містом Харперс Феррі по річці сплавляються туристи. А проти течії спокійно пливуть качки. Вільні качки — у вільній країні.


Ніби продавець в лавці. Звуть його Джеймс, він — студент історичного факультету одного з університетів, підробляє влітку живим експонатом у тому ж Харперс Феррі. Одяг –  історичний.


Знову Харперс Феррі, комендатура. Маршал (комендант) та його підлеглий. Одягнені як вояки окупаційної (північної) армії. Маршал — штатний працівник цього міста-музею, солдат — студент туристичного вузу.


Кримська журналістка Гульнара Ільясова (в центрі) в оточенні живих експонатів. Одяг американців — майже автентичний, все, як було тоді. А журналіст “Статусу” Філіппський отримав у комендатурі офіційний пропуск на те, що може ходити по Харперс Феррі ввечері. З підписом самого маршала. Датований 1865 роком.


А це вже Нью Йорк. Місце, де були повалені терористичними літаками “Близнюки”. Нині тут будують величезний меморіальний комплекс.


Уолл Стріт. Будинок Трампа. Сміття просто неба. А може саме у таких мішках Дональд Трамп перевозить гроші?


Теж Уолл Стріт. Район знаменитої нью-йоркської  Біржі. Фотографувати в Нью-Йорку дуже важко. По-перше, вертикалі завалюються — надто вже все вертикально. По-друге, в кадрі постійно суваються якісь туристські та місцеві пики і спини — понаїхали… :-)


Вхід до нью-йоркської підземки. Станція Бродвей. Ми всі стільки разів їздили цим метро у різноманітних американських фільмах, що описувати немає сенсу. Саме так воно все там і є. Втім, цей клятий Сабвей має доволі непросту схему ліній, маршрутів, пересадок і т.д. До одного місця підходять поїзди з різними номерами, і їдуть вони — в різні місця! А ще десь можуть відбуватися раптові ремонтні роботи, і тоді потяг пролітає потрібну станцію, не зупиняючись. Місцеві якимось чином дізнаються про всякі зміни у розкладі руху, а у туриста, котрий прискакав до “столиці світу” на пару днів, з переляку може відірватися голова. Але у Нью Йорку не розгублюються, напевно, лише самі ньюйоркці. До того ж, кажуть, що всі люди розділяються на тих, хто дуже любить цей супер-пупер-мегаполіс, і тих, хто його терпіти не може. Середини не буває. Я щодо цього остаточно не визначився — не встиг.


Американці аж надто вдало поєднюють сучасну і стару архітектуру. (Здається, я про це вже згадував :-) . Навіть маленькі церковці (ну, цей храм, що на фото — доволі великий) не губляться на фоні величезних хмарочосів, а ті, у свою чергу, не здаються жахливими прибульцями з іншої планети. Або в них просто немає нездалих архітекторів, або уряд США всіх їх вдало обміняв на українських програмістів…


Ідеш жахливо шумним Бродвеєм (до речі, ця вулиця має 30 км довжини), повертаєш у будь-яку найближчу арку і потрапляєш чи не в інший світ. Повний затишок, навіть вітру немає. Дідусі грають в шахи, бігають діти, їхні мами обговорюють негарні вчинки їхніх татусів… Та й таке…


Цей джентльмен стоїть на вході до торгово-розважального центру. Нащо я його сюди втулив? Пояснюю. Бронзові предмети, якщо їх часто чіпати руками або чимось протирати, блищать, як золото. Наприклад, у бронзового Рузвельта (в меморіалі у Вашингтоні) блищить коліно, бо купа люду лізе до нього на коліна фотографуватися. То придивіться, що там так “золотаво” проблискує у цього хлопця?


Площа Колумба і пам’ятник теж йому.


Таке можна побачити часто. Знаменитий нью-йоркський кеб (таксі — всі форди, всі жовті; водія тутешнього кеба, кажуть, дуже важко чимось здивувати — вони бачили всяке), поруч — кінний екіпаж (їх теж багато), ззаду — мерседес 1937 року в дуже доброму стані. Міг ще бути і велорікша, але цього разу не потрапив у кадр.


Ходили на бродвейський мюзікл “Фантом опери”. Нормально: музика, вокал і т.д. На вході до залу купа працівниць театру швиденько показуюють, кому, де сідати. Перед виставою цілком офіційно просять виключити мобільники і фототехніку. Чомусь нікому і в голову не приходить не погодитись. Я, правда, трохи познімав, але не під час самої вистави…

Це фото зроблене після мюзіклу. “Фантомні” люди в кадрі — наслідок саме тих нью-йоркських незручностей для фотографування: от тільки нікого не було, але поки тая цифра щось там собі думала, декілька осіб вже встигли з’явитись і зникнути.


Субота. Нічний Бродвей. Можна знімати без додаткового освітлення.
Пішоходів — як в нас раніше під час першотравневої демонстрації. Щоби нормально зняти вулицю, треба брутально лізти на проїзну частину. Так і зробив, аж поки не зігнали гучним автосигналом. Втім, проїжджаючи потім мимо, шофер посміхнувся, як доброму знайомому — вони все розуміють і не гніваються.

До речі, штучна американська “пластмасова” посмішка  — міф. Дуже щиро посміхаються. Хто хоче. Хочуть часто.


Бронзовий бик — символ нью-йоркської Біржі. Туристи традиційно фотографуються біля цього одоробала, бо місцеві кажуть, що тоді вас у будь-якій справі супроводжуватиме фінансовий успіх. Сфотографувався теж. Чекаю грошей. Напевно, брехня.


Номери знімав у всіх готелях. Бо вражало. В нашому “Статусі” навесні була стаття “Поки не прийшов Редіссон”, про готельний бізнес в Україні. Тепер можу сказати точно — це правда, хай моляться, щоби не прийшов. Будь-які, навіть найкращі наші готелі ніяким чином не зможуть конкурувати з тим самим “Редіссоном”, якщо він раптом потужно влізе в Україну.

Цей номер на одну особу (кімната — метрів 40, всі понти, ванна кімната — метрів 20, вісім рушників, джакузі…) в готелі “Хемптон Інн” (м. Колумбія, столиця штату Південна Кароліна) коштує 130 доларів на добу. “Хемптони” — мережа, середньоціновий сегмент імперії “Хілтон”. В “Редіссоні” жили в штаті Кентуккі — те саме.

Наш пихатий “Буковель” з його 200 доларами на добу — нехай сховається за всіма критеріями.
До речі, для залежних: інтернет у кожному номері безкоштовно. Якщо не маєш ноутбука, то можна спуститися на перший поверх до бізнес-центру. Там: компи, інтернет, кава, фрукти. Все це входить у вартість проживання.


Ванна кімната доволі велика — сфотографувати все за один раз не вийде. Душова кабіна лишилася справа. У шафі (її теж не видно) висів великий махровий білий халат-мрія.


Все ще Колумбія, штат Південна Кароліна. Пам’ятник найвидатнішому місцевому політику — сенатору  Строму Тормонду на фоні  будівлі уряду штату. Цей дядько більше десятка разів обирався до Капітолію, де просенатствовал аж до 100 років. Помер зовсім недавно. Кажуть, що активно і вдало захищав інтереси штату на федеральному рівні. Місцеві дуже поважають його не лише за то, що він був майже відвертим расистом (а це — південний штат, і це серйозно), а й за легедарні походеньки на любовному фронті. Гуляли вуйко аж до смерті, нагадую — 100 років!


Тут засідають депутати штату Південна Кароліна. Коли їх немає, а працюють вони лише по півроку і взагалі без зарплати, цей палац використовується як туристичний об’єкт.

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Facebook
  • Twitter
  • Google Buzz
  • del.icio.us
  • email
  • PDF
  • Print

Читайте також:

2 коментарі

  1. Те, що ти пишеш дуже круто і одразу нагадало мені мою подорож до штатів!!!я навіть прожила 1,5 місяці в Пд Кароліні, побувала майже у всіх місцях, шо ти висвітлив. Дякую)

  2. Андрій Філіппський

    Маринко, дякую за відгук :-)

Прокоментувати

You must be logged in to post a comment.