Устя-Зелене
Загублене в придністровських пагорбах Монастирищини село і його майже тезку Устя розділяє якихось кілометрів 100 течії Дністра. Дорогою — так і ще менше, якщо не зважати на пекельний стан тутешніх автобанів.
А якщо говорити про історію обох поселень, так відстань і взагалі не відчувається. Зелене Устя, як і Устечко знавало кращі часи, мало право на самоуправління та деякі торгові привілеї. Життя обидвох Усть завжди залежало від Дністра, годувальника і суворого вчителя. Обидва села важко переживали останні повені, які завдали відчутного удару по їх і так давно примарному благополуччю.
Про Устя-Зелене вперше згадується в XV столітті (між іншим, як і про Устечко), хоча поселення тут напевне було вже як мінімум кілька століть до того. Власниками села в різні роки були магнати Бучацькі, Сенявські, Язловецькі.
Кому з них містечко має завдячувати «вибитим» Маґдебурзьким правом — не скажу. Проте сам факт надання самоврядних повноважень говорить про тодішню значущість Устя-Зеленого. Від 1564-го містечко є центром староства.
В кінці XVII століття новими хазяями у краї стають магнати Потоцькі. На спомин про них — неймовірної краси костел, який височить у центрі села. Родовий герб — пілава — прикрашає декоративний портал дзвіниці.
Побудову храму датують десь 1718-41 роками (можливо що 1755-й рік). Хоча можна припустити, що за часів Потоцьких відбулася перебудова церкви в стилі пізнього бароко. В костелі збереглася надмогильна плита, на якій вказано дату — 1614-й рік, що і говорить про давнішнє походження споруди.
Само собою, що у радянські часи храм не діяв. Та й донедавна пошарпаний костел більше нагадував привида, ніж церкву. Красу костелу Пресвятої Трійці повернула недавня реконструкція.
Розташована через дорогу православна церква Пресвятої Діви Марії — значно молодша. Її побудову датують 1893-м роком. А от кам’яна (не цегляна) дзвіниця з похилими стінами може навіть старша за костел.
Після поділу Речі Посполитої Галичина і Тернопілля відходять до Австрії. Поселення належить спершу до Заліщицького циркулу (округу) Тернопільського краю, а пізніше — до Станіславського.
Ошатні хатинки австрійського і польського періодів нагадують, що ще минулого століття Устя-Зелене вважалося містечком. Навіть з приходом радянської влади Устя на короткий період стає райцентром.
За роки війни значну частину населення було знищено. Мова, звісно, про євреїв — згадкою про них є покинутий кіркут на околиці села. (Фото Юрія Сметани)
А в його центрі, біля церкви — садиба, де мешкав Володимир Темницький, правозахисник, журналіст, міністр закордонних справ УНР. Також в Устя-Зеленому народився художник Юліан Панькевич, в місцевій школі є його кімната-музей.
Зі спливом років минули й певно кращі роки в історії Зеленого Устя. За офіційною статистикою тут мешкає до 600 жителів. Чимало з них — давно на заробітках.
Лише краєвиди залишилась незмінно прекрасними (благо, жодної значущої промисловості тут ніколи не було). Між іншим, в долині річки Городянки можна побачити відшарування юрського періоду, одні з найбільших в Європі.
Устя-Зелене на Google-картах. Село Монастириського району Тернопільської області.
Проїзд на автомобілі від Києва — 525 км (біля 7 годин дороги), від Тернополя — 102 км, від Івано-Франківська — 56 км. Дорога від траси Тернопіль-Івано-Франківськ, поворот в с. Криниця. Дорога від с. Маріямпіль — ґрунтова.
Коментарі