Соледар. Сіль землі
Богу дякувати солі, на відміну від нафти, на землі ще вдосталь. Стратегічну сировину навіть тисячолітні видобування не перетворили на дефіцит. Навіть в Україні, де готові імпортувати не лише енергоносії, але й сало та цибулю, солі вистачає.
Можна навіть сказати, що запаси української солі невичерпні — понад 10 млрд. т. Для порівняння зауважу, що в усьому світі на рік видобувають 200-300 млн. т (найбільше — в США, Китаї, Канаді, Німеччині, Австралії). З українських регіонів на сіль багаті Північний Крим, Харківщина, Прикарпаття, Львівщина. Найбільше родовище — Артемівсько-Слов’янське, на Донеччині.
Насправді, найбільше солі на землі — у морській воді та в солених озерах. Якби випарити всю ту воду, землю вкрив би шар солі товщиною в півметра. Підземна, кам’яна сіль — це згадка про древні океани, один з яких 250 млн. років тому був і на місці сучасного Донбасу. На стінах шахти добре видно річні кільця, немов у дерев: світліше — літні відкладення, темніші — зимове.
Тож можна сказати, що кам’яна сіль — вже готовий продукт, видобутий для нас природою. У деяких місцях на землі сольові шари мають кількакілометрову висоту й утворюють справжні гори, що виходять на поверхню. Змішуючись з водою мінерал ставав рапою, яку власне й надибали на Донбасі.
Починаючи з XVI століття випарювання солі з рапи набуло характер системного промислу. Внаслідок цього в краї порубали чи не всі дерева. Тож дуже вчасною стала знахідка кам’яного вугілля. Його поклади спершу використовували саме для виварювання солі, а вже згодом — для металургії.
Науково обґрунтував припущення про значні підземні поклади солі біля Бахмуту (так називався тоді Артемівськ) російський вчений-геолог Олександр Карпінський. (Після лютневої революції 1917-го він стане першим виборним президентом Російської академії наук, а згодом — АН СРСР).
Проходка в 1876-80 роках так званої «урядової свердловини» довела наявність під землею численних соляних пластів, один з яких — товщиною мінімум у 40 метрів. Цей факт негайно привернув увагу промисловців, які заходилися будувати в околицях Бахмута соляні шахти. Перша шахта, що стала до ладу в 1881-му, належала промисловій компанії генерала у відставці Миколи Летуновського.
В радянський період (що не дивно), і в наші дні (що дивніше) бахмутську сіль видобуває державне підприємство — «Артемсіль», розташоване у містечку Соледар. Цікаво, що ще до 1991-го місто мало назву Карло-Лібкнехтівськ (привіт, Івано-Франківську!). Напевне, лише з огляду на неможливість вимови та вірного написання, тверді у своїх топонімічних традиціях донеччани погодились на перейменування.
Спуск до підземного виробництва — у традиційній шахтовій клітці.
Штреки вражають розмірами. На стінах і на стелі видно сліди від проходження видобувного комбайну. У робочому забої — гуркіт машин, спека, соляний пил стовпом. Буденне шахтарське пекло, в яке навіть не віриться, крокуючи стерильними й пустельними печерними коридорами.
Цілорічно у неробочих штреках температура тримається на рівні 16-17 градусів. Відомі корисні властивості соляних печер спонукали до облаштування в Соледарі спелеосанаторія «Соляна симфонія». Його пацієнти віком від 6 до 60 років мешкають у триповерховому поверхневому корпусі.
Під землю спускаються за чітко встановленим графіком. Добове перебування — від 150 до 400 грн., повний курс у 21 день — до восьми тисяч.
Окрім галерей санаторія під землею розташована також церква. Вона існувала ще до революції, а в радянські часи тут була стайня. (Колись для транспортування видобутого в шахтах використовували коней). Кажуть, що при новому облаштуванні храму в 2001-му звідси вивезли шар гною в метр товщиною.
Найбільшою залою підземель є велетенська тридцятиметрова печера. Саме тут відбуваються унікальні симфонічні концерти, які неодмінно комплектуються віп-вечіркою. Квиток на дійство з банкетом вартує півтисячі євро. Перший концерт забацали у 2004-му за участі солістки Віденської опери Вікторії Лук’янець.
Цікаво що тут, на тристаметровій глибині, — впевнене мобільне покриття від обидвох провідних операторів. Встановлення базових станцій, якими у буденні дні користуються відвідувачі спелеосанаторія, було однією з вимог проведення віп-концертів.
І ще кілька цікавинок. По-перше, в грудні 2003-го в одній з камер відбулось унікальне підземне повітроплавання, зафіксоване в Книзі рекордів Гіннеса. По-друге, знаний донецький атлет Дмитро Халанджи ставив тут власний рекорд — підняв 100 пудів солі (1600 кг). По-третє, вже цього року в шахту спускались Алла Пугачова і ваш м-р Брут.
Соледар на Google-картах. Місто Донецької області. Проїзд на автомобілі від Києва — 712 км (біля 9 годин дороги), від Донецька — 100 км, від Луганська — 123.
Поїздка організована Українським журналістським фондом за сприяння Донецької ОДА.
Коментарі