Сходження на Казбегі

Сходження на Казбек
львів’янин Мар’ян Нищук і тернополянин Микола Спільник на тлі Казбегі (5033м)

про це сходження я певно на живо розповідатиму ще довго, так як дуже гріє душу. найцікавіше те, що все відбувалося експромтом, із приємними несподіванками. я хотів на ту гору, але реально прикидав, що із моєю то фізичною підготовкою на той момент (іноді при підйомі до садочка із дочкою по Гвардійській задишка з’являється) та відсутністю усього спорядження шанси невеликі. надіявся, хоч біля підніжжя гори погуляю. а вийшло так, що я у перший день в Грузії зустрів не просто земляків, а дуже кльових людей. і разом з ними ми взяли ту гору за якісь 2 доби! за цей час піднялися зі села на пік і повернулися назад, я йшов взагалі без акліматизації. тепер от читаю різні репорти, як у людей сходження триває 4-6 днів, і аж в грудях розпирає. і при тому не всім вдається піднятися через негоду. мені, правда, хоч і не до кінця, але дуже фартило

я, коли збирався в дорогу, вагався чи брати мені всі ті зимові манатки, так як були великі шанси протягати їх зі собою надаремно. але взяв: окрім намета і спальника, зимовий гірськолижний одяг із рукавицями і саморобною балаклавою (шапка із дірками на очі), свої старі черевики Скарпи, які вже дуже швидко намокають, і палку-телескопку. взагалі із досвіду великих гір в мене лише одна поїздка на Кавказ і сходження до сідла Ельбрусу ще у 2005 році, окрім нього багато зимових походів Карпатами

Сходження на Казбек
неподалік ось цього монастиря Цмінда Самеба (Гергеті) я гуляв із Важею і Женею і ми зустріли 6 альпіністів зі Львова та Тернополя, які якраз спускалися від підніжжя Казбегі. вони 2 дні піднімалися до “метеостанції”, потім ще 2 дні проходили акліматизацію, але перед планованим сходження зіпсувалася погода і вони спустилися в долину. на моє щастя, двоє із них планували повернутися і спробувати дочекатися погоди, аби взяти гору. я натрапив на них дуже вчасно, так як вони вирішили трішки відпочити і трішки полазити по околицях. завдяки вилазці на Чаухі, про яку вже писав, я добре розімнявся. шоправда я тоді трохи відставав, в тому числі через фотоапарат на шиї. фотоапарат на сходженні то взагалі зло – сильно вибиває із ритму (звісно якщо це не прогулянка, а справді сходження)

в день, коли ми планували підйом, був перший облом. Миколи після поїздки у долину Трусо продуло і в нього температура. спустилися зі села Гергеті до аптеку у Стефанцмінда, накупили купу всяких препаратів і трішки зачекали, поки йому стане легше. йому якби не дуже полегшало, але таки пішли із надією шо стане краще потім. вийшли замість 8 години ранку аж о півдні

Сходження на Казбек
зазвичай більшість туристів до льодовика несуть наплічники на конях. місцеві беруть по 30 ларі за коня (приблизно 170 грн), на якого чіпають 2 нормальний наплічника (на фотці аж 4, але вони якісь легкі чи шо…). це якби зручно, бо на цій ділянці дуже великий набір висоти – із 1750 до десь 3300 метрів. але ми йшли без коней, бо харчі залишилися на метеостанції вже з першого підйому галичан, тож ми несли зі собою лише спорядження, одяг і спальники

Сходження на Казбек
Дещо про гору Казбегі (Казбек), грузинською вона називається Мкiнварцверi – «льодова гора». Це найбільша вершина східного Кавказу, друга найвища гора Грузії після Шхари. Казбегі уступає Шхарі якісь 35 метрів у висоті, але явно перевершує її у красі. На півкілометра менша за Ельбрус, хоча загалом подібна на нього – теж двоголовий вулкан. Казбегі розташована на грузинсько-російському кордоні, більшість сходжень на неї відбувається із грузинського боку, бо підйом з півночі значно складніший. Якщо пригадуєте трагедію 2002 року у Кармадонській ущелині, де зійшов льодовик і загинуло більше сотні людей, серед них знімальна група Сергія Бодрова. Це якраз сталося на схилі цієї гори

Сходження на Казбек
на підйомі виднілося Чаухі

Сходження на Казбек
взагалі Казбегі відрізняється від Ельбруса насамперед тим, що там немає натовпів людей. більшість часу лише ми і дикі гори, а це зовсім інше відчуття. хоч на підйомі ми зустріли дві групи поляків, латвійців і англійців

Сходження на Казбек

Сходження на Казбек

Сходження на Казбек
того дня на шляху до метеостанції зробили лише один привал. з цим взагалі був капець, я ніби не матрасник, але темп моїх супутників – то щось. але у цей день я був вже у формі і дозволяв собі відбігати зі шляху, фотати і наздоганяти їх. Миколу весь час ковбасило, але він йшов звичним темпом. ті групи, які вийшли вранці і яких ми наздогнали, розбивали табір якраз там де ми перекусили – на межі де закінчується зелень

Сходження на Казбек
хороша, смачна

Сходження на Казбек
вище зони альпійських лугів починаються дуже модні місячні пейзажі

Сходження на Казбек
водопад з-під льодовика

Сходження на Казбек

Сходження на Казбек
на льодовику починаються тріщини. то взагалі дуже гарна і небезпечна штука. на Ельрусі я їх лише бачив. а в цьому сходженні доводилося кільканадцять разів перебиратися через них у звязці, доволі так емоційно. кілька разів провалювався, але лише у вузькі – однією ногою

Сходження на Казбек

Сходження на Казбек
цю тріщину всі проходять без зв’язки

Сходження на Казбек

Сходження на Казбек

Сходження на Казбек
над цими гарними скелями стоїть найвища у Грузії капличка (на висоті десь 3700м). я туди не піднімався, бо якби не було часу і тре було берегти сили. але кажуть туди часто піднімаються монахи. десь там за легендою є печери, в яких колись монахи ховали ікони від ворогів

Сходження на Казбек
а це колишня метеостанція, вже давно не діюча, на висоті 3600 метрів з копійками. збудована в кінці 30-х років, стала прототипом для більш знаного “Притулку-11″ під Ельбрусом, який згорів. ззовні дуже нагадує обсерваторію на Попі Івані. але кімнати там діючі, якрім постійних мешканців (гідів і прикордонників, гірських рятувальників у Грузії немає) у кімнатах живуть альпіністи (на підлозі по 10 ларі з людини, на нарах – 20).

Сходження на Казбек

Сходження на Казбек
високогірний туалет, значно комфотніший і не такий екстремальний, аніж та будка на тросах, яка висить над урвищем під Ельбрусом

Сходження на Казбек
місце, де постійно ллється чача:)

Сходження на Казбек
ми прийшли на метеостанцію близько 18 години, познайомився із альпіністами із Ізраїлю, з якими через жж перед тим списувався. у той вечір було доволі холодно і Мар’ян згадав про те, що раніше кілька разів казав: моє взуття не підходить для сходження. він торік влітку десь поморозив собі ноги в Альпах і сказав, шо мене із цим взуттям не візьме. пішли зичити взуття до грузинів-гідів, але в них не було мого 45-го розміру. всьо, думаю, капець, приїхав. може справді взуття в мене хєрове, може Мар’ян боявся мене брати зі собою угору, бо я якби без акліматизації і на Чаухі трішки відставав. а під час сходження мене відпустити чи залишити не вдасться, бо увесь підйом (!) у зв’язці. тобто якщо мені стане зле або я просто запорю, вертаються усі.

але я побалакав із грузинами і ті переконали Мар’яна не буде аж так зимно, щоб було небезпечно обморозити пальці. залишилося позичити спорядження. грузини за кожну потрібну річ хотіли по 15 ларі, але по-дружньому віддали весь комплект за 40: кішки, льодоруб, систему з карабінами, бахіли і альпіністські окуляри (про окуляри я взагалі забув шо їх треба, а без них, як потім зрозумів, було би дуже дуже навіть зле)

лягли в 22 год, домовилися встати в 3-й ночі і вийти о 4. у той день ми одні мали підніматися одні…

Сходження на Казбек
вранці вночі було дуже тепло. я спершу зрадів, але це було зле. жодного фірну, по якому можна було йти. весь час провалювалися у сніг. першу годину йшли із ліхтариками, кілька разів провалювалися у потічок, який був під снігом. а я вже казав, що черевики мої доволі швидко намокають і потім з ними мокрими нагорі було б жорстоко. тому дуже довго палками тикали в сніг і дивилися чи немає там води, обходили кругами ті “мокрі” місця, а час йшов

вже недалеко від метеостанції йшли у зв’язці, бо купа трішин, які заметені снігом. шнурок мав 50 метрів, із яких 25 метрів я ніс у своєму наплічнику, бо йшов останнім. іти у зв’язці – то важко. через тріщини мотузка постійно повинна була бути натягнута, тобто щоб в разі провалу комусь із нас не довелося багато летіти. відповідно йти треба усім трьом одним темпом: ні на мить не затримаєшся, щоб перевести подих, бо попереду Микола і мотузка відразу його смикне назад. і швидше теж нільзя, бо шнурок має бути натягнутим. а це важко йти не своїм темпом. і при тому йшли по снігу, один-два-три кроки нормально, на четвертий нога провалюється, ривок щоб вибратися і дихалка вибилася із ритму, починається задишка. а дядьки ще й до того взяли такий темп, що дай Боже. я мовчав-мовчав, думав схаменуться, але фіг там.

шлях прямував під західним схилом, тобто гора заступала нам схід сонця. на Ельбрусі він дуже мальовничий, я його бачив біля скель Пастухова. А під Казбегі просто світає надворі, але не дуже ефектно. але замість любуватися сходом ми мали інше видовище: зі скель постійно падало каміння. була відлига і все сипалося, причому каміння долітало до однієї зі стежок, якою ходять на Казбегі. Грузини попередили Мар’яна про це і ми йшли начебто безпечнішою, подалі від схилу. Але кожні 2-3 хвилини стежили, як каменюки діаметром як два мене в рості, а із ними ше зграя менших падали із висоти. коли вони падали на інше лежаче каміння, то наче м’ячики відбивалися від нього і стрибали на 10-20 метрів далі, і так до того моменту, поки кілька разів не гупали в сніг, збавляли швидкість і завмирали. до нас деякі із них не долітали всього метрів десь 70. подих тоді завмирав і ми уважно стежили за їхніми падіннями

але фоток того мегавидовища в мене немає. в таких умовах підйому фотати мені звісно не вдавалося. а щоб фотік висів на шиї – то взагалі не реально. думав, на привалі пофотаю. але ті двоє 49-річних вуйків за весь підйом зробили лише 2 привали!!! перший раз – маленький перекус шоколадкою десь о 7 ранку, а потім ще один вже на плато, шоб кішки одягнути. я тільки і встиг що перевести подих. і більше жодних планованих зупинок, коли можна було присісти. так що за весь день я витягнув фотоапарат лише на вершині:(

Сходження на Казбек
цю маленьку тріщину я сфотав ще до метеостанції. згодом бачив таких багато і більші. але на підйомі ми якось легко їх пройшли, із ними важче було на спуску, коли сонце вже добре підігріло сніг і навіть лід топився. от тоді ми перебиралися по хитких снігових мостиків через тріщини і на карачках, і перестрибували їх

Сходження на Казбек
після каменепаду на схилі висіла велетенська льодова брила (на фотці подібна зі сусідньої гори, зроблена попереднього дня). з-під неї просочувалася вода. Мар’ян каже шо вона рано чи пізно звалиться. може за день, може за місяць, а може за годину. ті кількасот метрів під нею ми буквально пробігали. а далі пішло плато, одягнули кішки і далі дуже довго йшли по сніговій пустелі. схил був спершу відносно пологий, як на Говерлу, але щоразу ставав все стрімкішим. хмара повністю огорнула гору і ми весь час йшли в тумані, жодних краєвидів, видимість десь метрів на 40.

взагалі половина груп, які йдуть на Мкінварі, роблять ще й проміжний табір на плато. тобто від метеостанції несуть зі собою намети, ставлять тут, вище того небезпечного місця біля льодової брили, і штурм гори в них починають звідси. це гарна ідея, поступова акліматизація і вистачає сил на лише гнати, але фотати (за що мені найбільше шкода), але тоді підйом затягується: перша зупинка перед льодовиком, потім метеостанція, згодом плато, штурм і вже тоді повернення…

цікаво, що весь шлях йде від плато і далі тре йти довкола гори, тобто схил завжди праворуч і, відповідно, найбільше навантаження на праву ногу, яка за деякий час вже втомилася і потім доводилося незручно опирався на палку і навантаження перекидав на ліву

Мар’ян весь час топтав сніг, але я хоч і йшов по слідах, але через свою масу теж трішки втрамбовував сніг. жодних ознак гірської хвороби, чого найбільше боявся, не було, не нудило. тільки скажено тарабанило серце. я навіть іноді путав відлуння падаючого каміння із биттям серця:)

чим вище, то важче було переводити подих. я вже вибивався зі сил, а Мар’ян навіть не думав робити зупинку. пригадую я запитав Миколу яка висота, а в нього годинник за тиском визначає із невеликою похибкою висоту над рівнем моря. він тоді сказав більше десь на 4600 метрів. я ше трішки протянув, а потім звалився безсилий в сніг. кажу: всьо, так не можу, дайте відпочинемо і трішки збавте темп. Мар’ян каже, що немає чого: вітер сильно дує і може задути наші сліди і фіг знає як при такій видимості вертатися назад. я ще лежу. тоді Микола глянув на мене і каже: “ти совість маєш?!” я хоч і втомлений був дуже, але не міг не засміятися, так чисто по-галицьки) полежав і пішов, потім правда ще раз так звалився, а далі, на мою велику радість, ми заблукали:)

поки Мар’ян і Микола думали, куди йти, я ніби відпочив. GPS в нас не було, лише карта, компас і годинник із заміром висоти. але не було жодної точки видимості, від якої можна було б відштовхуватися. лише сніг і туман. я взагалі дивуюся, як Мар’ян нас вів. він був на Казбегі лише раз і ще десь у 80-хх роках. і, як виявилося потім, дуже точно вів. потім читав звіти інших груп, як купа груп блукала там навіть при повній видимості.

ми трішки спустися назад, бо вперед йти не могли – схил став занадто стрімкий. а вже за показами висоти мала б бути сідловина. вернулися трішки, а тоді пішли просто вгору. приперлися знову до вертикальної снігової стінки, але видно було що нагорі вона начебто закінчується. стінка мала кілька виступів, тому поперлися на неї: впихали в неї льодоруб, підтягувалися, залазили на виступ і так кілька разів. видряпалися на рівну площадку. це було сідло! але куди йти далі – не видно. пішли на компасом на північ, поперлися вгору і найшли сліди. залишилося зробити останній найстрімкіший ривок.

зв’язка дуже пригнічувала темп. Мар’ян сказав, що далі можна і без неї. коли мотузку залишили в сідлі, мій наплічник став легшим десь на 2 кг. наче дрібниця, але коли скинув цю масу і кожен із нас нарешті пішов своїм темпом – це була благодать, в мене відкрилося друге дихання і останні набрані 200 метрів висоти були найприємнішими за весь підйом (зазвичай цей кавалок найважчий, бо це вже 5 тисяч метрів висоти і після кожних 5 кроків тре зупинити і відпочити)

Сходження на Казбек
ще раз продублюю цю фоту Миколи Спільника. на вершині ми були десь в 11 годині. стояли там кілька хвилин лише заради фотографії і – назад. Мар’ян справді дуже переживав (потім про це зізнався), шо вітер задує сліди і тоді буде небезпечно

кажуть, назад вертатися завжди небезпечніше, аніж підніматися. десь так в мене було. м’язи втомлені і ноги вже не так слухаються. схил був дуже стрімким, при підйомі я цього так не помічав. в багатьох місцях доводилося спускатися задом і зарубували в сніг льодоруб для опори. багато разів падав, коли сніг з’їжджав під ногами, але вчасно зарубувався. були два небезпечні моменти: перший раз хвари трішки розішлися і посеред них було видно шматок гір. я лише раз повернув гору, аби глянути, і в той момент зачепив кішку об кішку і звалився. другий раз трішки відстав і вирішив наздогнати, кілька метрів пробіжки і знову кішка зачепила іншу ногу і впав.

далі довго і уважно Мар’ян прощупував підходи до кожної із тріщин, аби вони не звалилися. потім під навислим льодовиком ми знову пробіглися і єдина зупинка на спуску в нас була знову біля каменепаду, у безпечній засідці. їли родзинки і курагу і милувалися брилами каміння, шо падали із висоти. до речі, на підйомі ми лише сперли одну шоколадку на трьох і все, їсти не хотілося ні під час сходження, ні потім через втому

Сходження на Казбек
повернулися на метеостанцію десь між перед 16-ю

Сходження на Казбек
ось вони – щасливі обличчя підкорювачів Казбегі))
Микола молодець, увесь час йому нездоровилося, але класно йшов

Сходження на Казбек
а це наступного дня вранці, сьози радості на мені:)) (вітер надув)

Сходження на Казбек
і – униз. в мене все класно вийшло, але шкода шо я там біля метеостанції був лише 2 ночі, спершу беріг сили і нікуди не лазив, потім спав знесилений. там добре було б 2 дні пожити, полазити, пофотати. особливе задоволення пожити там в наметі

Сходження на Казбек

Сходження на Казбек

Сходження на Казбек

Сходження на Казбек
повернулися назад біля 14 години, назбирали по дорозі підберезників, яких там тьма, і мали смачний обід:)

все дуже класно, я був задоволений, але коли приїхав додому, полазив в гуглі, найшов звіти людей, які сходили на Казбегі у ясну погоду, побачив ЯКІ ТАМ КРАЄВИДИ, то з’явилося почуття шо я щось пропутив через той туман. треба ще раз туди!..

замість епілогу до розповіді зацитую Мар’яна Нищука, який щоразу після повернення із кількох наших вилазок вже удома казав “Дєкувати Богу, вздрілисьми трішки світу сього”. Беру цей вислів собі на озброєння:)

Взято тут.

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Facebook
  • Twitter
  • Google Buzz
  • del.icio.us
  • email
  • PDF
  • Print

Читайте також:

Прокоментувати

You must be logged in to post a comment.

Уборка помещений казань
База данных вакансий и резюме. Сервейинговая компания.
uborkaotido.ru
Автосалон Kia shuma новый здесь
crimea-kia.ru