Театр-музей Сальвадора Далі
Отже, як я вже розповідав в оповіді про сам Фігерос, головною родзинкою міста є Театр-музей Сальвадора Далі. Великий сюрреаліст народився в цьому місті (в 1904-му), у старому театрі тут відбулась його перша виставка.
У Фігеросі юний метр навчався образотворчому мистецтву спершу в муніципальній школі, згодом – в Академії при монастирі. Зрештою, переказувати біографію Далі я не буду. Зауважу лише, що після років, проведених у Мадриді, Парижі, Сполучених Штатах художник все ж повертається до рідної Каталонії, де й мешкає до смерті в 1989-му році.
Охочий до слави, богоподібний, як він себе називав Далі, ще проживаючи в Штатах перейнявся власним увічненням. І хоч будівля театру XIX століття згоріла під час громадянської війни, художник вирішує викупити руїни й облаштувати там музей імені себе. (От він, з шухлядками на пузі, обіймає весь світ, стоячи над нашими головами.)
В 1961-му Далі береться за проекти, й лише в 1970-му приступає до будівництва. Театр був обраний не лише з сентиментальних міркувань. Великий символіст Далі вважав, що оскільки театром було все його життя, то кращого місця для музею не знайти.
Офіційне відкриття музею відбулось в 1974-му, проте добудови ще деякий час тривали. В 1983-му до музею, зали якого стали затісними для численних експонатів, приєднали башту Каса Горгот. Колись вона була частиною середньовічних міських укріплень Фігероса.
Рожевий фасад і золоті яйці на башті – звісно що витвір фантазії головного замовника будівництва. В пам’ять про свою кохану Галу (про неї ми ще згадаємо) Далі наполіг на перейменування Каси Горгот на башту Галатеї. Дуже скоро башта стала одним із символів міста.
Над входом до музею – група фігур з водолазом в центрі. Це сам Далі, якого тут і так повно, ніби під час лекції 1936-го – так художник ілюстрував слухачам занурення у підсвідомість. Скульптура поруч – пам’ятник каталонському письменнику і філософу Франсеску Пужольсу роботи самі-знаєте-кого.
Ще одним символом міста став скляний купол, створений архітектором Еміліо Піньєро. Його решітка має нагадувати око мухи. Під куполом, на місці партеру старого театру, композиція “Дощове таксі”. Поруч – найбільша інсталяція, “Човен, що плаче”.
Туристам, а їх тут чимало, – музей обіймає друге за відвідуваністю місце в Іспанії – видають брошурку зі схемою музею. Особливо зауважується, що нумерація залів і послідовність їх відвідання є лише порадою.
Задум Далі полягав у тому, щоб гості блукали з зали до зали, переходили загадковими вузькими коридорами, спускались і підіймались невеличкими сходами хаотично, щоразу потрапляючи у новий сюрреалістичний мікросвіт.
Мало того, метр вважав, що відвідувачам взагалі нічого не треба пояснювати, аби уява кожного будувала щось своє. Скажу чесно, якщо би адміністрація дійсно хотіла слідувати настановам класика сюрреалізму, то при вході мали видавати великого косяка.
На колишній сцені цікаво придивлятись до картини “Гала споглядає на Середземне море”, яка в об’єктиві фотокамери перетворюється на портрет Авраама Лінкольна.
Оптичних ілюзій, зокрема й у знову модному форматі 3D в музеї представлено чимало.
Та все ж, найцікавіший Далі як художник. Який у молодості малював цілком класичні полотна, а потім торкнувся і з’їхав з котушок.
Зал Мей Вест приваблює копією знаменитої канапи, зробленої Далі за обрисами губ відомої кінозірки. У композиції з картинами на стіні та комодом у формі носа через лінзу можна побачити жіноче обличчя.
Химерний світ метра доповнювали і відповідні інтер’єри його оселі: достатньо глянути лише на ліжко, скелет замість тумбочки, біде.
Окрім робот Далі в музеї можна побачити твори з його приватної колекції. Виставляються і сучасні послідовники стилю великого Сальвадора.
Мене ж до певної міри збентежили ювелірні вироби, розроблені Далі. Витончені й якісь неземні, деякі прикраси… рухались! Як, наприклад, діамантове серце – воно билося там, за вітриною. На жаль, фотографувати зі спалахом у музеї категорично заборонено (настільки, що можуть або вигнати, або забрати фотоапарат, незалежно від статусу туриста).
Один із коридорів веде до напівтемної кімнати, розташованої прямо під центральною залою музею. Тут, серед скульптур змія-спокусника, на мармуровій плиті вибито ім’я великого іспанця: Сальвадор Далі похований у власному музеї.
Дуже цікаво, поважаю Далі – картини у нього цікаві, хоча деякі настільки запутані, що нічого не зрозуміло.
Ви пишете, що фотографувати зі спалахом заборонено, а взагалі за фотографування ви платили якісь кошти ?
м-р Брут Reply:
Червень 24th, 2010 at 16:40
Ні, це безкоштовно.
Ясно, чому, я власне запитав – бо в Україні – чуть не в кожному музеї – який би він не був – фотографування і відеозйомка платні.
А чому зі спалахом заборонено ?
м-р Брут Reply:
Червень 24th, 2010 at 17:58
У буржуїв теж часто береться плата за фото. Але є і безкоштовні в цьому плані музеї. А зі спалахом часто забороняють, просто саме в музеї Далі я бачив, як за таке діло людину викинули на двір. Чому? Може тому, що спалах вицвічує картини.
yAnTar Reply:
Червень 24th, 2010 at 18:08
Знайома розказувала, що у Луврі ні копійки не брали за фотографування, а на рахунок спалаха – хз, не думаю, що він впливає на фарби.