Зірне. Туберкульозна Швейцарія
Прип’ятське Полісся і досі не надто заселене. Ліси й болота не вельми приємні для проживання, тим більше, що аби якось тут господарювати, спершу слід непогано в цю землю вкластися.
Перші масштабні меліоративні роботи у районі сучасного села Зірного (нині це є фактично околиця райцентра Березно, що на Рівненщині) проводились в 70-і роки XIX століття. Дренаж здійснювала «Західна експедиція з осушення боліт» під орудою генерал-лейтенанта Йосипа Жилінського.
Завдання у експедиції були циклопічні: мова тоді йшла про осушення величезних територій Полісся з метою їх подальшого використання для сільського господарства. Й відповідно до затвердженого плану станом на 1892-й вже було прокладено 3500 км магістральних і бокових каналів.
Шматком свіжо висушених земель тоді володів Михайло Малинський. Дубенський предводитель дворянства успадкував березнівські володіння після смерті дядька й після одруження переїжджає до нового маєтку. Між іншим, Зірне дістало назву у пам’ять про загиблого у молодому віці сина пана Малинського – Зурна.
Панським коштом у тутешніх селах, а також і в Березному будуються численні церкви, господарські будівлі, а у Зірному – облаштовується гарний парк. Є думка, що до планування парку був причетний ірландець Міклер, себто Діонісій МакКлер, прославлений ботанік (у прямому значенні цього слова) і пейзажист.
Дійсно, МакКлер доклався до створення багатьох парків Правобережної України, зокрема Кременецького ботанічного саду, парку «Палестина» в Дубно, маєтку графа Олізара в Коростишеві, Орловського в Маліївцях, Понінських в Полонному й багатьох інших. Існує припущення, що і похований МакКлер був не на батьківщині, а в Дубно.
Та навряд чи ірландець був причетним до маєтку Малинського – на момент смерті ботаніка тут ще були болота.
Парк майже на два десятки гектарів дійсно був добре розпланований. Його композиційним центром є каскад зі ставків. У парку було висаджено близько 350 екзотичних дерев, з яких 80 збереглося до наших днів: сосни, ялини, модрини, клени, дуби, ясені.
У парку Малинський будує кілька цікавих споруд, головною з яких був палац з пробкового (?!) дерева. Всюди написано, що його було зведено на честь французької княгині Клео де Мерод, у яку пан був палко закоханий. Якщо це та сама Клео, майже легендарна танцівниця, котра надихала на творчість цілу купу митців і яку називали царицею краси, то у Малинського був непоганий смак.
Чи точно палац був з корка і чи відповідав він красі княгині-танцівниці сказати важко: в 1945-му будівля геть згоріла. Дожили лише окремі споруди у стилі швейцарських шале. Колись це були художня майстерня, сторожка й певно ще якісь господарські приміщення. Нині – туберкульозний диспансер.
Поруч з маєтком діяли кілька заводів: деревообробний, цегельний, винокурний. Останній можна сказати що діє і в наш час.
Але найцікавішою вцілілою спорудою є водонапірна вежа. Як справедливо пишуть Олег Година й Роман Маленков (завдяки яким я й дізнався про це місце), 25-метрова башта має у своїх рисах щось мавританське.
Такі от швейцарсько-мавританські туберкульозні мотиви є на Поліссі.
Зірне на Google-картах. Проїзд на автомобілі від Києва – 334 км (біля 4,5 годин дороги), від Рівного– 67 км.
Коментарі