Яготин. Місто паркових скульптур
Якщо не заглиблюватись у час палеоліту, історія Яготина розпочалась в кінці XVI – на початку XVII століття. Українці потихеньку перебирались на лівобережжя, тікаючи з гостинної Посполитівщини. Вже у 1616-му тут налічувалось близько ста дворів.
В тому містечку домів єсть 50, з котрих податків не дають жодних, окрім служби військової… і домів козацьких, котрі не хочуть бути під послушництвом, єсть 50, – писалося у люстрації Переяславського старостату.
З якої радості ці двори назвали Яготином – достеменно невідомо. Зануди шукають тут щось спільне з шекспірівським татарським Яго. Мовляв чувак з таким іменем накуролесив так, що аборигени розіп’яли його на тині. Чи може він сам спорудив тут якийсь тин.
Оригінали тонуть у лінгвістичних нетрях. Якось витлумачити назву міста в декого виходить переставляючи літери чи змінюючи мови. От ніби “яго” – то край лісів. Менш екзотичних (у порівнянні з Яго) версій з, припустимо, ягодами я не знайшов.
Перебуваючи формально у власності Острозьких містечко поволі розросталось і ще більше зкозачувалось. Навколишні хутори прихватизували собі козацькі старшини. До часів Хмельниччини Яготин вже є сотенним містом Переяславського полку.
Прихватизація тоді звалася “займанщина”. Землю без жодної згоди, або за вельми формальною згодою старшин розорювали, будували хатки, млини. Так козаки поволі ставали поміщиками.
Одним з таких нових українських поміщиків був переяславський полковник Василь Танський, пра-прадід (якщо я вірно порахував) Миколи Гоголя.
В 1757-му році російська імператриця Єлизавета дарує величезні землі Кирилові Розумовському. Останній український гетьман якраз був у зеніті своїх реформаторських починань, і як більшість реформаторів не забував про самозбагачення.
Яготин приростив один з численний маєтків графа: Кирило Григорович чи то придбав містечко у Танського, чи то задовольнився лише імператорським указом.
Як би там не було, але саме з іменем графа пов’язаний розквіт Яготина. Його стараннями неподалік закладається велика шовковична плантація, суконна мануфактура, панчішна фабрика.
З чисто графським розмахом для водяного млина на річці Супій будується величезна гребля, завдяки чому утворився величезний став з кількома островами. Сучасники порівнювали зусилля, з його створення з мало не міфологічними подвигами.
Саме ж місто Розумовський перетворює на суцільний парк, у якому постає дерев’яний палац. Його за місцевою легендою тисяча кріпаків мало не за добу розібрала в Києві і перевезла возами до Яготина. Як ви здогадуєтесь, палац згорів. Проте парк вражає своїми розмірами і в наші дні.
Уцілів один з пізніше збудованих цегляних флігелів. Зараз тут діє картинна галерея.
Справу батька продовжив його син, Олексій Розумовський – політик, вчений, масон і природознавець. Його стараннями парк дістав чимало рідкісних рослин, а також професійний догляд.
Цікаво, що в наші дні парк колоситься не стільки екзотичними рослинами, скільки скульптурами. Зокрема і екзотичними. Піаніст Святослав Ріхтер, маршал Георгій Жуков, Микола Гоголь, художниця Катерина Білокур, купа героїв різний війн, вічний вогонь і абстрактні композиції.
Навіть Ленін притулився поруч от з цією симпатичною альтанкою.
Та повернімось до графа. Окрім справ суто практичних і мирських, перестарілого Розумовського турбують і справи духовні. Його коштом в 1800-му році стає до ладу оригінальна Троїцька церква.
Церква – … розташована на великому лузі, що складає тут майдан для ярмарку. Вигляд її зовсім круглий, з усіх сторін обнесена велетенськими колонами іонічного ордену, окрім вівтарної. Усередині надзвичайно простора і світла. Іконостас складає кам’яна стіна… Коштує вона близько 45 тисяч рублів, наповнена багатим начинням, – писав у дорожніх нотатках німецький мандрівник Отто фон Гун.
Цікавим є опис незвичного храму у повісті Тараса Шевченка “Близнецы”.
…в четверг рано мы были уже у Яготыни. Пока Никифор Федорович закусывали, я с дитьмы вышла с брички та и хожу себе по базару. Только смотрю, на базаре стоит какой-то круглый будынок, и столбы кругом, кругом. Меня диты и спрашивают: «Маменька, что это такое?» Я и говорю: «Ей-богу, деточки, не знаю, надо будет спросить кого-нибудь».
Смотрю, на наше счастье, идет какая-то молодыця. Я и кричу ей: «Молодыце! А йды, — говорю, — сюда». Она подошла. «Скажи, голубко, что это у вас там на базаре стоить?» Вона и говорыть: «Церков». — «Церков, — думаю соби, — чи не дурыть вона нас?» Только смотрю, и крест наверху, на круглой крыше. «Господи, — думаю соби, — уж я ли церков у Киеве не видала, а такой, хоть побожиться, так, я думаю, и в Ерусалиме нет».
Унікального храму, якого не було ні в Києві, ні в Єрусалимі, не стало і в Яготині: у 1936-му церкву підірвали. Зараз її з перемінним успіхом відбудовують фактично з нуля.
Яготинський маєток у 1802-му як придане Варвари Розумовської переходить у власність Миколи Рєпніна-Волконського, кавалериста, брата декабриста Волконського.
За роки служіння побував на посадах окупаційного губернатора Саксонії і генерал-губернатора Малоросії. Причому і там, і там зарекомендував себе толерантним керівником і добрим господарником. Що більш-менш сприймалось царським урядом стосовно Саксонії, але аж ніяк не годилось щодо України.
Після відставки і еміграції, Микола Григорович повернувся до Яготина, де і мешкав з 1836-го аж до своєї смерті. Маєток Рєпніна міг пишатися бібліотекою в 30 тисяч томів, колекцією живопису, зокрема й італійських майстрів. Все це після революції 1917-го було частково втрачене, частково продане, частково розтикане музеями.
Гостинний генерал радо приймав гостей: тут бували ентограф Василь Лукашевич, поет Євген Гребінка, художник Василь Штернберг, згаданий вже Микола Гоголь, історик Микола Маркевич, композитор Михайло Глінка. Між іншим, більшість, якщо не всі з цього бомонду були масонами. Очевидно, як і господар.
Само собою, тусувався в Яготині і Тарас Шевченко. Причому ще молодий Кобзар підбивав клинці чи то господині, Варвари Рєпніної-Волконської, чи то до жінки її друга, Анни Закревської. До наших днів уцілів гостьовий флігель, у якому зупинявся поет.
Фото з Вікі.
У другій половині XIX століття Яготин міг похвалитись кількома фабриками, слюсарною майстернею, кінним і рафінадним заводами, млинами. Важливе значення для розвитку містечка стало прокладання залізниці.
Про руйнування радянського періоду я вже згадав. При чому збитки міста часів фашистської окупації пораховані мало не до копійки – 864 596 000 крб. Цікаво, яким би був рахунок, виставлений хоча б нащадками Рєпніна?
Замість понищеного Яготин поповнювався класичним асортиментом об’єктів. Зокрема, в 1956-му став до ладу Яготинський маслозавод. Його продукція зараз вельми популярна серед киян. Чільне місце в економіці посідали плахофабрика, завод продтоварів, хлібний і цукрозавод. Щось від того до наших днів дожило, а щось – і ні.
Яготин на картах Google. Проїзд на автомобілі від Києва – 109 км (біля 2 годин дороги), від Полтави– 248 км, від Черкас – 137 км.
Коментарі