Барановичі і паровози

Закінчення. Про Мінськ, Брест, Турів і жахливі дороги було раніше.

Про Барановичі, у яких ми ночували, розказувати нема чого. Окрім того, що для іноземців готелі дорожче рази в чотири, тож ми жили в номері за 70 євро, почуваючи себе мало не шейхами.

Мер міста переконує, що його метою є створення умов для щасливого життя дітей, дорослих і старих. Приїжджим мер нічого не обіцяв.

В центрі міста робити нічого, окрім того, що бухати. Бухати теж немає де, окрім барів. Молодь, як і належить, замість барів обирала увечорі значно демократичніші форми відпочинку.

Нам вдалося знайти харчування в місцевому казино. На площі в 50 метрів одночасно грали в карти з фішками, їли котлети, випивали на трьох місцеву горілку, закусуючи порізаним огірком і курили під табличкою “Не палити” в обличчя 50-літній барменші. Її ровесниця офіціантка дбайтиво тикала мені пальцем з чорними нігтями в меню, щоб я зорієнтувався в цінах. Культурне життя Барановичів доповнюється церквою і кіосками з пресою.

В магазинах все є, але всього мало. Пива – пару видів, горілки – і того менше. І правильного, для культурного відпочинку вистачає.

Транспортні можливості міста, як і всюди в Білорусі, значно перевищували потреби.

Між іншим про транспорт. В Бресті нам вдалось відвідати дуже симпатичний музей залізничної техніки.

На “запасном пути” стоять пару десятків різноманітних паро- і тепловозів,

санітарні вагони,

цистерни з жовтим фосфором (жартую) і навіть один танк-паровоз.

При бажанні можна залізти в кабіну і покерувати.

Ну або звіритись з показами приладів.

Така вона, Білорусь, яку я побачів за ці два дні.

Ще хочеться розказати про Шацьк і Дубно, але це вже зовсім інша історія. А на пам’ять про Білорусь, якщо не вдасться обміняти, в мене залишились тамтешні рублі. На них я планував гуляти, та якось не склалося.

P.S. В Бресті я накупив місцевої преси, аби почитати щось таке смажене. А натрапив ось на який матеріал про поїздку білоруської журналістки до Львова.

В один из дней ездили в пригород Львова смотреть старые замки: Олеский, Подгорецкий, Золочевский. Возле Подгорцев ждали на остановке маршрутку. Пожилая местная жительница рассказывала, как в детстве бегала в замок к своему дедушке, который работал дворовым. Вспоминала, какие были красивые здесь парки, и сожалела, что от былой роскоши мало что сохранилось. Потом подошли ребята, оказалось из Кракова, приехали посмотреть Каменец-Подольский, Хотим, Львов… Мы обменивались впечатлениями и без труда понимали друг друга. Местная жительница говорила на украинском, поляки – на польском, а я – из Беларуси – по привычке на русском. И в этот момент мне стало стыдно. И не могу я ответить для самой себя, почему при схожих исторических перипетиях украинцам удалось-таки сохранить то, что является одним из основных признаков самодостаточности народа, его полноценности? Почему украинский язык звучит и в семьях, а у нас даже сайт президента по-белорусски «заговорил» всего-то пару недель назад? Значит, в чем-то они лучше, мудрее нас?

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Facebook
  • Twitter
  • Google Buzz
  • del.icio.us
  • email
  • PDF
  • Print

Читайте також:

Прокоментувати

You must be logged in to post a comment.