Володимир-Волинський. Частина перша, княжа
Старожили волинського Володимира на власні очі бачили прем’єру першої серії першого сезону доктора “Хауса”. Гадаю, лише цього факту достатньо, аби оцінити древність міста. Та якщо комусь зі скептиків цього не достатньо, зауважу, що перша згадка про Володимир датується 988-м роком.
Володимир Великий після вдалого походу на ляхів долучив до своїх земель чималий шмат на заході. До складу Київської Русі увійшло, зокрема, і слов’янське місто Ладомир. Красносонячний князь нарікає місто своїм іменем та вирушає воювати вже на схід.
У “Повісті временних літ” згадується, як Володимир віддає місто в удільне володіння одному зі своїх синів – Всеволоду.
(Практика призначення на керівні посади родичів скомпрометувала себе ще в ті сиві часи. Тим не менше, Володимиру не важко було віднайти сина новий уділ: князь мав як мінімум 12 синів. А з огляду на свої багатосотенні гареми міг би за потреби забезпечити навіть районні державні адміністрації).
Всеволод Володимирович став по суті першим волинським князем з столицею у Володимирі. Дехто стверджує, що собі на допомогу князь запросив іноземних фахівців з варягів. Так це чи не так, але місто, яке перебувало на перетині важливих торговельних шляхів розвивалось непогано.
Стратегічно важливе поселення відповідним чином і боронили. Дитинець площею в півтора гектари захищав земляний вал, по верху якого був дерев’яний частокіл. До міста можна було потрапити через Київські, Гридшинські чи П’ятницькі ворота. На їх місці зараз встановили ось такі штуки.
Навколо дитинця розташовувались також кілька монастирів, які були також частиною міста. Зокрема – Зимненський, про який я вже розказував. У розквіті в давньоруському Володимирі мешкало до двадцяти тисяч людей. В наш час – навіть не удвічі більше.
Упродовж наступних років у Волинському князівстві керують як правило сини князів Київських. Синів було чимало, престолів дещо менше, тож Володимир опинявся мало не щороку під новою орудою. Як самостійна удільна столиця Володимир почав визнаватись десь за князювання Ізяслава II Мстиславовича.
Після його смерті князівство ще раз поділили (синів ж бо не меншало). На чолі Володимирського (Волинського) князівства стає Мстислав II Ізяславович. За його правління у 1156-1160-му будується Успенський собор.
Храм будувався як кафедральний – Волинська єпископська кафедра була заснована ще сто чи й того більше років давніше. Це був укріплений головний храм князівської столиці. Щоправда на кілька століть за єпископську резиденцію служив сусідній Зимненський монастир.
Стараннями Батийового війська храм розорили, потім це ж повторилося вже у XV столітті. В 1490-і роки храм відновили й збудували поруч єпископський замочок.
Століттям пізніше за храм так затято воювали два претенденти на єдиний єпископський престол, що справа дійшла навіть до гарматного штурму. Після ухвалення Берестейської унії собор став греко-католицьким – адже один із активних ініціаторів створення УГКЦ (Потій Іпатій) був тутешнім єпископом.
Потім храм знову горів, до 1753-го стояв спустошеним. Під час наступної реставрації візантійщину дещо переробили на латину. Та вже скоро стараннями чергового єпископа щось знову завалилось. Після приєднання Волині до Росії уніатський храм використовують як склад.
Лише насамкінець XIX століття найдревнішу волинську церкву знову реставрують, причому у традиційних для Київської Русі формах. Заново освячений собор був у 1900-му році.
У підземеллях – шість великокняжих та багато інших гробниць волинської знаті. Тут похований і будівничий Собору Успіння Мстислав, і син його – Роман Мстиславович.
Саме за його князювання Володимирське князівство досягає своєї найбільшої могутності. Роман Мстиславович вважається засновником об’єднаного Галицько-Волинського князівства, яке тут воліють називати Волинсько-Галицьким.
Інтеграційні процеси великий князь розпочав із завоювання Галича, причому кількаразового. Про всяк випадок правитель Волині й Галичини завоював ще й Київ.
Початок XIII століття – зірковий період стольного граду Володимира. На панно, яке відкриває цей пост, добре показано масштабне порівняння Володимира і якихось провінцій – Львова, Холма, Луцька, Перемишля і т.п.
Десь від тих часів дожила до наших ще одна церква – святого Василія. Її ніби наказав збудувати ще Володимир Великий. Він повертався з чергової миротворчої операції і в подяку за вдалий похід наказав кожному з дружини (міг наказати і кожній дружині – як ви розумієте з кількістю проблем би не було) принести по цеглині. В результаті за день побудували храм. (Правду кажучи, саме ця церква була збудована явно пізніше. Але точно, що на місці давнішої споруди).
Після смерті Романа Мстиславовича до ласого князівства потягнули свої рученята не лише численні Рюріковичі, але й різні там угорці, ляхи, половці. В 1230-му сини Романа – Данило і Василько з Божою поміччю повернули спершу половину заграбастаних земель, а згодом і всі.
Данило Галицький посів у відбитому Галичі, Василько Романович – у Володимирі. (Якби у Романа був ще тертій син, Галицько-Волинському князівству довелось би засновувати третю столицю.)
Величезна кількість князів, які так чи інакше мають стосунок до Володимира й потребують увіковічнення капітально підриває бюджет міста й перетворює мій пост на підручник історії. Благо, лишилось вже небагато.
Нащадки короля Данила не без допомоги сусідів то втрачали контроль над територією Галицько-Волинської держави, то відновлювали її єдність. Останній правитель – Юрій II – як міг балансував між Золотою Ордою, Польщею, Литвою, Тевтонським орденом, Угорщиною.
Задля стимулювання розвитку торгівлі король активно сприяв наданню містам Маґдебурзького права. Володимир отримав його в 1324-му – першим з українських міст. Львів матиме відповідні привілеї за тридцять років, Луцьк – за сто, Київ – лише через сто сімдесят.
Головною опорою своєї влади Юрій обрав міщан, котрі лише набирали сили. За що і поплатився – князя отруїли, причому саме у Володимирі, очевидно що за боярською змовою.
Володимир опиняється під владою Польщі.
Коментарі