Два відродження Густині

Густинський монастир – далеко не найдавніша обитель в Україні. Однак легендарності йому таки не позичати. Почалося все на хвилі релігійного розколу українського суспільства після Берестейської унії. Греко-католицтво ще не було таким лагідним і патріотичним, яким самоподається сьогодні. Тоді це був офіційний проект, що насаджувався Польською державою силоміць, і, відповідно, викликав рішучу протидію у православному середовищі.

На Правобережжі (і що правобережніше, то сильніше) традиційному православ’ю ставало відверто непереливки, тож осередки супротиву почали поволі дрейфувати на схід – ближче до кордону з Московщиною. На лівому березі Дніпра виникла (або набрала нової сили) низка православних монастирів, як зараз би сказали, виразно ідеологічного характеру.

Ці території після татаро-монгольського нашестя і наступних татарських набігів лишалися відносно малолюдними і слабкоурбанізованими. Номінально вони належали різним польським магнатам, які контролювали їх набагато слабкіше, ніж аналогічні свої правобережні володіння. Згаданою обставиною і скористався такий собі ієромонах Іоасаф, що на землях князів Вишневецьких на теренах сучасної Чернігівщини заснував 1600-го року невеличку пустинь.

Відбулося це у заплаві річки Удай неподалік міста Прилуки (нині райцентр Чернігівської області). Навіть сьогодні навколишня місцевість лишається відвертим «відшибом», загубленим між лісами, лугами й болотами. Сіл тут небагато і ті переважно пізні, а що вже казати про початок 17-го століття…

Постав монастир чи та острові, чи то на півострові, чи просто в прибережному урочищі під назвою Густиня. У церковних джерелах можна зустріти традиційні оди «густим дубравам», серед яких нібито заснували обитель. Тепер важко сказати, чи це було так, однак зараз дорога в Густиню йде вздовж берега, густо порослого живописним верболозом. Якщо й за отця Іоасафа замість дубів було щось подібне, я б не здивувався.

Перші сім десятиліть монастирського життя видалися найжаркішими. Боротьба з унією, далі Хмельниччина і пост-Богданові борюкання за булаву перетворили Густиню на один з плацдармів цих протиборств. Щоправда, не так військових, як політико-релігійних та ідеологічних. Саме тоді тут з’явилися два відомі в українській історіографії літописи, що отримали назву «Густинських». Це довга і дуже насичена подіями історія, яка архітектурних пам’яток для нас, на жаль, не лишила. Все згадане семидесятиліття монастир лишався дерев’яним, постійно будувався і не менш постійно горів у численних пожежах.

У 1671-му році в обителі вчергове згорів головний Троїцький храм і, нарешті, вирішено було відбудувати його в цеглі. Сталося це за гетьманування Івана Самойловича, а безпосереднім фундатором споруди виступив тогочасний Прилуцький полковник Лазар Горленко. Він був одним з найпостійніших прихильників (і навіть родичем) Самойловича, тож не дивно, що на піку могутності вирішив увіковічити своє ім’я і прізвище роду традиційним для тієї епохи способом. Зайвим тому підтвердженням є облаштування під собором фамільної усипальниці Горленків, що дійшла до наших днів.

Лазар Горленко встиг і закінчити споруду, і на власний смак її облаштувати. Храм був освячений 1676-го року, тобто збудували цю махину на віддаленому болоті за одну-єдину п’ятирічку. Зовні Густинський собор дуже нагадує ніжинський Микільський: той самий хрестовокупольний п’ятибанний дерев’яний храм, відтворений у цеглі.


Іконостас новий і не надто цікавий. Хоча, слід зауважити, за загальними обрисами він відтворює старі українські іконостаси. Приблизно так вони колись і вигиналися

Як і в Ніжині, нині тут та сама біда: поволі обитель розмальовує свої «україно-барокові» святині в «канонічєском духє». Поки Троїцький собор розписаний не повністю, переважно ліворуч і праворуч від центрального підкупольного простору.

Нема сумнівів, що через якийсь час «канонічне масло» заполонить весь інтер’єр, тож якщо ці рядки читають шанувальники старої української архітектури, поспішайте побачити те, що ще є. А є тут таке, що, без перебільшення, викликає захоплення.


Тут уже все канонічнєнько…

Справа в тому, що невідомий архітектор застосував надзвичайно ефектний і, здається, унікальний для архітектури Гетьманщини прийом. Принаймні, я нічого подібного більше не зустрічав. Йдеться про вмонтовану у західну частину собору неймовірну двохярусну систему «глядацьких лож».

Це не звичні ще від Київської Русі хори, хай навіть з невеличкими дерев’яними балкончиками у східній стіні трансепту (як зробили, наприклад, у Ніжині). Власне, такі балкончики для почесних гостей є у Густині також. Чудо в іншому – навпроти головного іконостасу, одразу над головним входом око наштовхується на… справжнісінький оперний театр.


Це центральна “ложа”. Цікаво, чия саме? Можливо, Горленківська?

В оцих аркасоліях з окремим входами, на застелених килимами і огорожених дерев’яними балюстрадами почесних місцях колись слухали службу високі духовні ієрархи та світські володарі, а заразом, члени родин фундаторів та благодійників.

Принаймні, сьогодні це найпоширеніша версія, оскільки для півчих таке розташування “лож” було б відверто невдалим. Хористи співали б обличчя в обличчя, створюючи дикувату «акустичну перестрілку». Натомість більша частина собору лишалася б «необспіваною».


З цієї аркасолії вузьким коридорчиком зі сходами “почесні віруючі” піднімалися до своїх “лож”

З підземних частин собору нині відвідувачам демонструють одну з усипальниць, що вважається місцем поховання родини Горленків. Відверто кажучи, достеменних підстав для такої ідентифікації я поки не бачу. Складається враження, що тут ми маємо справу з елементами такого собі «релігійного туризму». Оскільки відомо, що під Троїцьким храмом поховані ще й Маркевичі (включно з відомим істориком Миколою Маркевичем), питання потребує додаткового прояснення.

Усипальниця являє собою один довгий коридор приблизно по лінії схід-захід (я так зрозумів) з напівциліндричною стелею. Заходять туди східцями з-під північної стіни храму. Посередині коридору є невеличкий темний прохід, куди не пускають – сказано було, що він веде нагору до церкви.

В центрі склепу рядком лежать п’ять відносно нових бетонних плит, на верхній площині яких прикріплені тонкі чорно-гранітні плити-накладки з епітафіями. Тексти не лишають жодних сумнівів в їхньому походженні. Це не відтворення справжніх надгробків, а їх імітація за пізнішими друкованими джерелами. Вірогідно – за генеалогічними. Найімовірніше – за «Малоросійським родословником» Вадима Модзалевського.

Отже, плити розділені на дві групи обабіч отого самого проходу. Ліворуч покладені три з наступними епітафіями (подаю в орфографії оригіналу):

«Марія Захарівна Голуб, дружина Дмитра Лазаревича Горленка, племінниця гетьмана Івана Самойловича»

«Дмитро Лазаровича Горленко, полковник Прилуцького полка 1692-1708 рр. Наказний гетьман 1705 р. Фундатор Свято-Миколаївської (1693) та святих Петра та Павла (1693-1708 рр.) надбрамних церков Свято-Троїцького Густинського монастиря. … 1731.»

«Лазар Горленко, полковник прилуцький, трагічно загинув у кримському поході 1787 року. Упокоївся в склепі Свято-Троїцього собору 15 вересня 1697 року. Дружина: Евфросинія … + 1713 року»

Праворуч лежать ще дві плити:

«Андрій Дмитрович Горленко, бунчуковий товариш при гетьмані, знатний козак. Батько святителя Іоасафа. 1679 – 1756».

«Марія Данилівна Апостол, дружина Андрія Дмитровича Горленка, дочка гетьмана Данила Апостола, мати святителя Іоасафа. 1682 – 1754».

Отже, перед нами не науково реконструйований перелік всіх похованих тут (чи бодай на території монастиря) Горленків, а лише штучно відламана з генеалогічного дерева галузка. Крім уже знайомого нам полковника Лазаря Горленка (і приписаної до його епітафії дружини Єфросинії) ми бачимо його сина Дмитра та невістку Марію і онука Андрія з дружиною Марією ж.

Розгадка такої селекції проста і відверто вказується на останніх двох плитах. З усіх Горленків саме цих вибрано лише тому, що вони є безпосередніми родичами (у трьох поколіннях) відомого історичного та релігійного персонажа, єпископа Іоасафа (1705 – 1754), канонізованого 1911-го року. До постригу звали його Якимом Андрійовичем Горленком і доводився він, як нескладно вирахувати, правнуком Лазарю і онуком Дмитру Лазаровичу.

Відповідно, і всі відібрані для гранітного увіковічення Горленки-предки, і їхні чини та ефектні родинні зв’язки стали потрібними монастирю для генеалогічного відтінення фігури святого Іоасафа. Аби можна було розповідати, від якого високого світського положення він відмовився задля монашеського подвигу. Подібне трактування, звісно, має право на існування, однак історичного змісту в такій «некрополістиці» небагато. І це варто знати всім.

Додаткової пікантності цьому сюжету надає те, що, принаймні, точне місце поховання Дмитра Лазаровича Горленка науково не встановлене. Є версія, що він взагалі помер і похований в Росії. Тобто, не виключено, що бодай цей історичний персонаж був “притягнутий” в склеп під Троїцьким собором, що називається, “за вуха”. Просто задля декорування красивої церковної легенди.

Наприкінці зазначу, що епітафія на кенотафі (а це все і є кенотафи – умовні, несправжні поховання) Лазарю Горленку, на жаль, недоговорює про обставини його загибелі. Сталося це дійсно під час «кримського походу 1687 року», однак ханські татари тут абсолютно не винні. Причиною смерті став черговий гетьманський переворот.

Як писав видатний український історик Олександр Оглоблин, «негайно після арешту гетьмана Самойловича почалися великі розрухи у війську». Військовими таборами прокотилася хвиля жорстоких і слабко вмотивованих козацьких бунтів з вирізанням старшини найдикішими способами.

Так, у стані Прилуцького полку козаки схопили полковника і полкового суддю та «бив, вкинули в горящую печь и засыпали землею живых». Заколот був придушений московським військом з допомогою сердюків та компанійців, а також «из поспольства лучших людей».

Вже згодом останки загиблих були перевезені на батьківщину. Зокрема – у Густинський Троїцький монастир.

Більшість інших споруд обителі з’явилися тут у відносно короткий період і є єдиним цілісним ансамблем стилю “українського барокко” (відомого також, як “козацьке відродження”, я буду вживати саме цей, останній термін).

Я не зміг пригадати іншого тогочасного монастиря, який би зберігся так добре. Найближчий аналог – київський Видубецький – все ж не має стільки зразків козацького відродження: там їх, хоч і блискучих, але три штуки. А у Густині, окрім Троїцького собору, стоять три надбрамні церкви і трапезна, отже цілих п’ять капітальних і високохудожніх споруд, зведених практично одночасно на зламі 17-го – 18-го століть. Але коли Трійця з’явилася стараннями Прилуцького полковника Лазаря Горленка і його патрона гетьмана Івана Самойловича, то решта храмів постала вже за наступного Горленка – також Прилуцького полковника – Дмитра Лазаровича і наступного українського гетьмана Івана Мазепи.

Я не буду переказувати довгу і різнобарвну історію стосунків молодшого Горленка з Мазепою, скажу лиш, що Дмитро Лазарович лишився мазепинцем до кінця, пішов разом з гетьманом в еміграцію і лише згодом, після фактичного розпаду мазепинської партії, повернувся в Російську імперію, а згодом, нібито, і в Україну. Точного місця його поховання не знає ніхто, хоч заповзятливі монашки “рєзво” встановили йому умовний надгробок в незрозуміло чийому склепі під Троїцьким собором. Причому, не за особисті заслуги перед обителлю, а “за компанію” – як близькому родичеві канонізованого церковного діяча. Така от іронія долі.

Між тим, заслуги Дмитра Лазаровича безперечні. Ось що пише про це мудра “Вікіпедія”:

На цей час припадає найбільший розквіт Густині. Монастир прикрашається новими монументальними спорудами, збагачується новими володіннями. За кошти полковника Дмитра Горленка звели високі цегляні мури навколо монастиря, побудували кам’яні надбрамні церкви — Миколаївську із заходу й Петропавлівську зі сходу.

Наприкінці XVII століття полковник Дмитро Горленко, щоб надійно захистити монастир, побудував навколо нього грандіозні мури з брамами й баштами. Були вони з двоярусними аркадами, внутрішніми проходами всередині стіни і з вузькими бійницями. Це була унікальна архітектурна пам’ятка.


Пізня башточка і пізні мури на місці могутніх фортифікацій Дмитра Горленка. 19-те століття і, можливо, трішечки пізнього 18-го.

На жаль, майже нічого від тої колосальної фортифікаційної системи до нас не дійшло. “У 1734 році східну частину мурів, яка виходила до Удаю, перебудували, нові стіни декорували з внутрішнього боку фігурними арками. Значна перебудова стін відбулася у 1754—1756 роках, загальна довжина їх сягала 558 метрів. Реставрацію їх провели і в 1850-х роках. Нині фортечні мури втрачені майже повністю, їх будують заново”.

Натомість, як уже зазначалося, горленківські храми збереглися повністю, хоч і у частково перебудованому вигляді. Порівняти їх нинішній вигляд з тим, якими вони були в середині 19-го століття можна, дякуючи щасливому збігу обставин: серед “археологічних” замальовок Тараса Шевченка є три акварелі 1845-го року, на яких зображені потрібні нам монастирські споруди.


Микільська надбрамна церква в Густинському монастирі. Акварель Тараса Шевченка. 1845-й рік.

Почнемо з Микільської надбрамної церкви – головного урочистого в’їзду в обитель. На малюнку добре видно, якою легкою і радісно-святковою була ця споруда. На жаль, серед горленківських храмів постраждала вона чи не найбільше. “В 1853 году попечением настоятеля архимандрита Варсонофия церковь перестраивается и над нею воздвигают огромную византийско-русского стиля колокольню с пирамидальным куполом, по чертежу и указаниям архитектора академика Ефимова“.


Тепер Микільська надбрамна виглядає так.

Що цікаво, сама споруда козацького відродження навіть не втратила свого первісного декору, зокрема деталей, що навіюють певні фортифікаційні асоціації. Горленківська церква лишилася майже цілою, стала нижнім поверхом новоствореної будівлі, однак виглядає це все тепер просто жахливо. Я б навіть сказав, нестерпно.


Не знаю достеменно, що це таке, але заворожує. Так і дивись, що хтось звідти пальне.


Як кому, а на мене від подібного ракурсу віє військовим духом.


А так уже й на монастир схоже. Козацьке відродження во всєй красє.

Наступна церква, очевидно, у всі часи перебудовувалась найактивніше. Хоча стоїть вона трохи осторонь доріжок монастирського двору, для обителі була однією з найголовніших споруд – тут містилися і скоро знов міститимуться настоятельські покої. Відповідно, перебудовували споруду щоразу під смаки чергового хазяїна (а нині – хазяйки) і розгледіти за безкінечними ремонтами щось оригінальне годі.


Варваринська церква.

Храм присвячений великомучениці Варварі і, за переказами, був збудований коштом Варвари Маркович. Традиційно церква вважалася домовою для місцевих настоятелів.


Колись за цими воротами була площа, де кілька разів на рік проходили ярмарки.


За всім цим євроремонтом важко побачити щось оригінальне.

Наступний храм нині на піку популярності і пристосований під активне заробляння грошей. Тут міститься місцева чудотворна ікона – невиразний сучасний твір, написаний “за мотивами” втраченої історичної ікони. А от церковна будівля набагато цікавіша, збудована як трапезна і досі виконує ці функції. Щоправда, свою оригінальну “Успенську” назву церква втратила і нині зветься Воскресенською.


Успенська трапезна церква в Густинському монастирі. Акварель Тараса Шевченка. 1845-й рік.

Її також малював Тарас Шевченко і малюнок цей, на щастя, зберігся. На відміну від двох попередніх, Успенська церква збереглася непогано, з мінімальними перебудовами, хоча первісний декор давно “облетів”.


Така трапезна тепер.

Гірше всередині. З-за наявності чудотворної ікони і, відповідно, посиленої відвідуваності, храм позачергово було приведено до канонічного вигляду. Іншими словами, симпатичну пам’ятку козацького відродження замальовали важким академічним олійним живописом а-ля 19-те століття.


А народу нравіцца!


А мені ні…

Під трапезною міститься родинний склеп князів Рєпніних-Волконських.


Вхід до крипти.


Прохід до склепу.


Власне склеп.

Більшовики все тут грунтовно понищили, тому, відверто кажучи, оригінальними лишилися тільки стіни приміщення. Поховання та більшість біломармурових надгробних плит хто зна де поділися. Лишився один уламок, решта – приблизна реконструкція.


Вцілілий оригінал.

Епітафії на реконструйованих плитах виконані в сучасній російській орфографії.


Відновлений надгробок княгині Варвари Олексіївни Рєпніної, онуки гетьмана Кирила Розумовського, матері тієї Варвари Рєпніної, яка так необачно закохалася у Шевченка і так багато для нього зробила.


Портрет Варвари Олексіївни Рєпніної. Чия робота – не знаю.


Відновлений надгробок князя Миколи Григоровича Рєпніна, генерала від кавалерії, учасника численних військових кампаній (найперше – антинаполеонівських), Малоросійського військового губернатора, чоловіка вже згаданої Варвари Олексіївни і рідного брата декабриста Сергія Волконського.


Олійний портрет Миколи Григоровича Рєпніна роботи Тараса Шевченка. Створений у 1845-му році незадовго до смерті князя.

Нарешті, остання споруда горленківського ансамблю – граціозна Петропавлівська надбрамна церква. Її, на щастя, також малював Шевченко.


Петропавлівська церква в Густинському монастирі. Акварель Тараса Шевченка. 1845-й рік.

Хоча ця шевченківська акварель найменш детальна, складається враження, що храм відтоді майже не змінився.


У прив’язці до Троїцького собору.

Єдине, що немає впевненості, чи була колись Петропавлівська церква так розкольорована. Але, віддаймо належне: гамма досить помірна, могло бути гірше.

Оскільки монастир стоїть біля заболоченого річкового берега, тут є чим поживитися традиційним білярічковим пташкам. Скажімо, ластівкам, які вподобали ритмічні виступи зовнішнього цегляного декору і творчо дооформили їх своїми гніздами.

Інтер’єр симпатичний, стильно-білосніжний, заворожуючий безкінечними відтінками білизни у контрасті з нечисленними кольоровими деталями.

Звісно, монастирю така “порожнеча” не подобається: всі-всі-всі білі площини неодмінно будуть замальовані канонічною олією. Так нам одразу і сказала послушниця, яка виконує там функції екскурсовода. Успенська (нині Воскресенська) вже “оформлена”, на момент нашого візиту (восени 2008-го) активно замальовували собор, а наступна на черзі от оця – Петропавлівська.

Ця традиційна для МП-шних обителей розмова особливо гостро прозвучала з огляду на одну дивовижну для мене знахідку. Маленький зондаж на стіні, до якої кріпиться іконостас, радикально перевернув всі мої дотеперішні уявлення про оформлення храмів доби козацького відродження.

Подивіться, яка краса, яка природність і безпосередність у цьому маленькому розписному карнизику. Далі спроектуйте цю манеру на весь інтер’єр і посумуйте разом зі мною над красою, яку ми дуже скоро втратимо.

На щастя, ці втрати поки не незворотні. Можливо, колись суспільство згадає про унікальний і автентичний Густинський архітектурний ансамбль і спроможеться повернути йому оригінальну красу. Сподіваюся, доти тут не вгроблять все остаточно.

Взято тут.

Переглянути більшу мапу

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Facebook
  • Twitter
  • Google Buzz
  • del.icio.us
  • email
  • PDF
  • Print

Читайте також:

Один коментар

  1. Геннадий Г.

    Церковь Святого Николая в “реконструкции” Дм. Е. Ефимова – “иное” той же церкви изображенной на более ранней акварели Т. Г. Шевченко.
    Ефимов познакомился с Варварой Николаевной Репниной в Риме (1838-й год). Был вхож в дом Варвары Николаевны, и любил делиться египетскими “открытиями” (накануне путешествовал по Египту и Нубии, делал зарисовки (часть этих зарисовок недавно выставлялись в Музее искусств народов Востока)). Там же бывал и Н. В. Гоголь, который в одном из писем упомянул Дмитрия Егоровича. Несколько зданий в Царском селе, несколько – в Санкт-Петербурге и доработка пьедестала памятника Николаю I-му (после смерти О. Монферрана).
    Родился в Николаеве в 1811-м году. Умер – в 1864-м…

Прокоментувати

You must be logged in to post a comment.