Мінськ

Чесно визнаю, що їхав у Білорусь з певним упередженням. Тобто чого певним – просто з упередженням і не одним, а трьома. Там диктатура і КДБ, там невисокі статки і черги в магазинах і що там чудові дороги з непідкупними даішниками. Хотів би сказати, що то все пусте, але… Почну з диктатури.

Інтуіція без карти завела нас в самий центр Мінська. І, припаркувавши авто, ми вирушили на вивчення столиці. За іронією долі друга ж будівля, яка нам трапилась виявилась канцелярією Лукашенка. На звук фото нам вирушив луб’язний офіцер з дротом у вусі. Зустріч після вивчення документів завершилась затиранням фото з камери. Чому саме похмура будівля заборонена для фотографування, скорше за все не знає і саме КДБ. Ну але жартувати з приводу того, що, мовляв, якщо у вас є секретні документи, то не слід їх вивішувати у вікнах я не став.

В принципі, це і все про диктатуру. Більше ознак тоталітаризму я не побачив, якщо не рахувати тупорилу наочну агітацію, гіпертрофоване ставлення до війни 1941-45 років і нездоровий порядок на дорогах, про що далі.

Сам по собі Мінськ справив приємне враження. Чистенько, скромненько і пустенько.

Центральні вулиці Незалежності і Леніна конкретно змахують на Хрещатик.

Різницю видають тільки білоруські автентичні написи.

Між іншим про мову. Те, що її (білоруської) не чути на вулицях ясно і так. Місцеві жителі воліють говорити з яскраво вираженим лукашенківським акцентом.

Навіть сайт президента заговорив другою державною не так давно. Переважно білоруською подані старі вивіски, аншлаги з назвами вулиць, топоніми і деякі афіші.

Не можу сказати, що центр перевантажений чужими брендами, скоріше навіть навпаки. Але впізнавані символи є. З мобільних брендів всюди трапляється яйце, яке, як я розумію, скоро понапихається і на наші вулиці.

Стара частина Мінська у свою чергу схожа на Вільнюс.

Свято-Духів катедральний собор дуже мирно поєднується з сусідньою вулицею Енгельса та набережною Комунарів.

Того дня мінчани активно одружувались, тож центр був весь у весільних кортежах. Пари нічим не відрізнялись від українських: наречені страждали від спеки в багатошарових сукнях, вимушено посміхались операторам і сувались знаними місцями для майбутніх касет, перегляд яких викликатиме алергію і бажання перемотати. Дружби гучно гигикали і посміювались з молодого. Подруги молодої курили і пили в затінку шампанське з горла.

Все місто підстрижене і покашене і навіть на автотрасах травичка викошена газонокосарками.

Мінськ отримав магдебурзьке право в 1499 році. Першу дерев’яну ратушу збудували ще в XVI столітті, але від неї не залишилось, звісно, нічого. Потім було збудовано кам’яну двоповерхову будівлю, яку декілька разів перебудовували. Російська імперія магістрати упразнила, тож і саму ратушу було ухвалено знести, причому рішенням особисто Миколи I. А далі найцікавіше. В 2004 році ратушу відбудували, причому ніби-то вищу, ніж вона була.

Так що Мінськ виявився цілком симпатичним містом.

А, мало не забув. Сателіток, які ніби як задля збереження фасадів масово демонтували в Білорусі направду мало. Хоча є й винятки.

Проте відчуття, що ти десь в середині сімдесятих періодично все ж поверталось.

Про дороги, статки і білоруські глибинки далі буде.

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Facebook
  • Twitter
  • Google Buzz
  • del.icio.us
  • email
  • PDF
  • Print

Читайте також:

Прокоментувати

You must be logged in to post a comment.