Луків. Тут пахне тамплієрами
Недавня сенсація про волинських тамплієрів не так давно прокрякала численними ЗМІ. Причому з подачі Бориса Возницького, того самого заслуженого академіка, котрий відродив Олеський замок.
Опис замку тамплієрів у селищі Луків пан Возніцький знайшов у одному англійському історичному джерелі. Згідно з ним, тамплієри поселилися тут у 1231 році. “Замок не зберігся, він був дерев’яним. Але навколо того місця, де він стояв є частина греблі та стародавнього моста, величезні заповнені водою рови шириною 25-30 метрів”.
Нині замість тамплієрів тут мешкають хворі на туберкульоз.
Давнє холмське село вперше згадується у документах початку XVI століття (в різних джерелах фігурують і 1510-й, і 1537-й роки). За кількадесят років село на віки втратить свою первісну назву і стане Мацейовом.
Лукове село було спадковою власністю дворян Матвієвих, які згодом стали зватись на польський манер Мацейовськими. У 1557-му король Сигізмунд II Август видає надвірному коронному маршалу Станіславу Мацойовському наказ будувати на місці села місто із замком, нарікає його Мацейовичами та надає маґдебургію.
(В деяких джерелах, зокрема і на сайті Верховної Ради фігурує інша дата – 1577-й. Але якщо це так, то грамоту видав вже інший король.)
Згодом Мацейовичі якось самі по собі стають Мацеївим. Щороку тут проводилось кілька ярмарок і щотижня – базар. Мацейовський будує дерев’яний оборонний замок, про який, власне, і була мова на початку.
(До наших днів від тих літ дожив костел Святої Анни та Станіслава, який я чогось не сфоткав, як і трьохсотрічну церкву святої Параскви. Тож поки ставлю фото колег, а згодом – неодмінно виправлюсь).
Після смерті власника у 1568-му містечко переходить до Андрія Вишневецького, а вже від нього, через його доньку – до магната Миколи Сапєги.
В ті часи Україною прокочуються численні селянські повстання. Після Хмельниччини від дерев’яного замку залишаються самі рови та вали, а саме містечко, як і годиться – занепадає. Від такого щастя Сапєги продають екс-Луків графу Атаназію Мйончинському, котрий згодом стане луцьким старостою і волинським воєводою (і знову, чи то в 1668-му чи то в 1680-му).
Мйончинський розбудовує Мацеїв, частково відновлює замок, але головним чином зосереджується на комерційно привабливому будівництві. Вже незабаром тут діють винокурний, свічковий і шкіряний заводики. Для таких облаштунків Атаназій навіть “запросив” турецьких “будівельників”, взятих ним у полон під Віднем.
За сто років спадкоємець Мацеївщини Францішек Ксаверій Мйончинський на місці замкових напівруїн будує палац. Над проектом працює дрезденський архітектор Пепельман.
Навколо палацу, обабіч стародавніх ровів розбивається парк у англійському стилі.
Після приєднання цих земель до Росії Мацеїв потихеньку знову стає селом. Тим не менше, скажімо у 1870 році Мацейов нараховував 240 домів, 1035 мешканців, з яких 50 відсотків – євреї. В містечку діяли православна церква, два костели, дві каплиці, синагога. В кінці XIX ст. в Мацейові була поштова станція і станція Надвіслянської залізничної гілки.
Останній власник з родини Мйончинських в 1903-му році продає Маціїв Петербурзькій православній семінарії. На той час тут мешкає понад чотири тисячі жителів, діяли три цегельні, шість грабарень, дві миловарні, ґуральня і броварня, земська лікарня та аптека розташовувались волосне управління, міська управа, пошта, телеграф, суд, духовне училище, двокласна школа. Містечко обслуговували 42 крамниці, підприємство з виготовлення вапна, паровий млин, завод на якому виготовляли черепицю.
Духовне училище – філія Петербурзького – розміщується в колишньому графському палаці. Навчались тут лише хлопчики з православних родин.
Після Першої світової, за Польщі в палаці розташовувався жіночий монастир. Після другої і до наших днів – туберкульозна лікарня.
Тут, у підземеллях лікарні, які, як кажуть, збереглися до наших днів ще від часів замку, воєвода луцький ховав награбовані у Відні скарби. А може ті підземелля залишились ще від міфічного тамплієрсього замку, хто зна?
Що ж до Мацейова, то за радянської влади він на короткий час знову стає містом і навіть районним центром. В 1946-му йому повертають первісну назву Луків. При цьому залізничну станцію чомусь не перейменовують.
Нью-Луків поступово занепадає, особливо – після втрати адміністративного статусу. В наші дні тут майже не залишилось промислових підприємств. Руїни, тамплієри і туберкульозні хворі – ото й все.
Луків на МЕТА-картах. Проїзд на автомобілі від Києва – 470 км (біля 5-и годин дороги), від Луцька – 85 км.
Коментарі