Олеський замок. Закінчення
Початок, за яким виходить що замок збудував невідомо хто, був раніше.
Марія Казиміра, яку (а не Тимошенко, як думає дехто) ще називали Біла Пані, успадкує Олесько після смерті короля. Її син, який королем так і не став, продає маєтки коронному гетьману Станіславу Жевуському. Северин Жевуський, син Станіслава, перетворює Олеський замок на розкішний палац.
(Біля каміну така класна штука, яка віддзеркалює сяйво свічки).
Поруч із замком в 1739-му будується монастир капуцинів.
Капуцини – це чернечий францисканський орден, який відзначається особливою суворістю й аскетизмом. Самі себе вони спершу називали “Брати Менші пустельницького життя”. Одяг символізував бідність і простоту: червонувата ряса, сандалі на босу ногу, мотузка на пояс і гострокутний каптур, через який орден отримав народне прізвисько капуцинів.
Капуцинів запросили до своєї країни польські королі. Особливу протекцію ордену складав Ян III Собеський. У Варшаві було збудовано і перший в Речі Посполитій монастир. А на власне українських землях перший монастир з’явився у 1709-му році у Львові.
Жевуські очевидно вважали, що на противагу до ненависних католицьких ксьондзів капуцини не повинні викликати агресії з боку місцевого населення. Бо саме на їх плечі лягали значні витрати на утримання монастиря.
В підземеллях монастирського костелу, де ховали монахів, був похований і щедрий меценат Северин Жевуський. (На картині, до речі, не він).
За австрійської влади монастир на певний час став військовим шпиталем, але згодом його повернули капуцинам. З 1939-го року тут склади, майстерні і конюшні. В наші дні – закрите для відвідування фондосховище.
Жевуські, попри величезні статки, залазять у борги. Маєтки занепадають. В 1806-му в Олеському палає пожежа. Польський письменник Юліан Нємцевич, котрий побував тут в 1820-му пише:
Замок запущений… Покій, де народився Собеський, зовсім зруйнований, повно сміття… В іншому крилі замку кімнати краще утримані… В одній з них є портрети Собеського, Жолкевського, Конєцпольського і Костюшки.
За кілька років – ще одна пожежа і доволі сильний землетрус. Потріскались мури, завалилося західне крило замку, було засипано 40-метрову замкову криницю. Чималу шкоду завдали і люди, особливо після того, як в одному з приміщень знайшли скарб.
У 1882-му році замок за зібрані кошти викупають в його останньої власниці Софії Літинської на користь держави.
Планувалося чи то відкрити вчительську семінарію, чи то школу. Були ідеї облаштувати музей Собеського або навіть передати замок монастирю.
Натомість тривалий час фортеця пустувала, а її вхід було забито дошками. У 1891-му розпочинається реставрація, після якої тут відкривається сільськогосподарська школа.
(В далекому дитинстві ця картина справила на мене таке враження, що я на кілька днів захворів. До цих днів пам’ятаю свої тодішні марення: усміхнених грішників підвішують за ребра, виривають їм язика і тому подібне).
Під час першої світової війни замку знову дістається по повній. Олесько вже бачило війська Богдана Хмельницького і Петра Першого. Російська армія палить паркет, нищить вікна і двері, знищує настінні розписи і різьблення.
В 30-х роках минулого століття польський уряд пробує провести окремі реставраційні роботи.
Але у 1939-му Західна Україна приєднується до СРСР. В Олесько облаштовують табір для польських військовополонених.
На початок війни в Олеському дислокований 4-й механізований корпус генерала Андрія Власова. Того самого, котрий став згодом на бік гітлерівців.
Під час війни у замку склади і єврейське гетто. У повоєнні роки стається ще одна пожежа, яка перетворює замок на суцільну руїну.
А далі фортуна, як це не дивно, повертається до фортечних мурів обличчям. Уряд вирішує провести в Олеському капітальну реконструкцію з метою облаштування музею. Не слід забувати, що на Західній Україні сотні замків, які на той час були (а деякі й досі є) складами, тубдиспансерами, тюрмами чи просто джерелом для будматеріалів. Тому відродження саме Олеського можна вважати дивом.
Реставраційними роботами керує Борис Возницький, нині академік Української академії мистецтв, а на той час директор Львівської картинної галереї. Роботи тривають до 1974-го року. А вже наступного року відкривається музей, як філія галереї.
Експозиція замку багата колекцією ікон та іконостасів.
Вражає колекція дерев’яної скульптури. Зокрема представлені й твори геніального Йогана Пінзеля (про нього я згадував, розповідаючи про Бучач).
Батальне полотно, майже діорама “Битва під Віднем 12 вересня 1683 року” Мартина Альтомонте, придворного художника Яна Собеського можна розглядати годинами.
Можна побачити і надгробок Ганни Сенявської з Бережанів (про них я колись таки зберуся вам доповісти).
Експозиція першого поверху оповідає про історію замку. Яка, звісно, не може залишити нікого байдужим.
В замковому ресторані святкують корпоративи й весілля, а парком катають туристів.
Неподалік від замку на пагорбі до дня відкриття музею було споруджено ще один ідеологічний монумент: пам’ятник Першій кінній армії Будьонного. Скульптура авторства В. Борисенка символізувала перемогу червоноармійців над білополяками (що направду не зовсім так).
У радянські часи саме звідси починались всі екскурсії до Олеського. В наші дні надзвичайно ефектна скульптура не користується особливою увагою проїжджаючих, особливо після спорудження навколо Олеського об’їзної дороги траси Львів-Київ.
От сам замок через відсутність туристів не страждає – їх тут завжди чимало. Адже Олеський музей входить до так званої Золотої Підкови Львівщини (цю ідею також запропонував Возницький). Олеський замок номінувався і на одне з семи чудес України.
Ну а колишні господарі мовчки спостерігають за все новими гостями своїх володінь.
Гарна стаття. Особливо цікаво про Власова. Буду знати…