Канів. Частина друга

, у якій з’являються і потім зникають козаки. Перша частина була раніше.

Майже сто років в Каневі ґаздували татари. А в середині XIV ст. ці землі переходять під литовську корону. Причому за деякий час містечко стає центром староства. Під час князювання Вітовта у Каневі будується королівський замок, а також великi складськi примiщення i митниця. Через землi Канiвщини до пiвнiчних i захiдних країн йшли товари з Аравiї, Iндiї, Сирiї, Туреччини.


Часом купцi, аби не платити податків обирали кружні дороги, де і потрапляли у руки «сомалійських піратів». Пограбованi купцi визнавали, що «уежджаючи отъ мытъ замъековые милости и опустивши тую звычную дорогу, пошли есьмо зъ местца съ Перекопа не дорогою, а черезъ поля яловые, где николи купъцы, предкове наши, ани мы сами не хоживали». (ніфіга не розумію, яку тут граматику використано, але ставлю як цитату). Якщо ж вони обминали Канiв i Черкаси, то уряд не приймав на себе нiякої вiдповiдальностi за цiлiсть караванiв. Як пише Грушевський «рух на цiй дорозi був досить значний, навiть пiсля татарських спустошень кiнця ХV ст., а перед тим ще бiльший, i вона мала дiйсно значення головної артерiї для цiлого Поднiпров’я».

Споруджений онуком Гедиміна, князем Скиргайлом замок у стратегiчному вiдношеннi займав досить вигiдну позицiю. З одного боку вiн був оточений земляним валом i глибоким ровом та високою стiною, а з iнших — проваллям i подвiйним рядом частоколу. Iз зовнiшнього боку для захисту вiд вогню стiни замку були обмазанi товстим шаром глини. Одна з вулиць сучасного мiста i досi зберегла старовинну назву Пiдстiнок.

Замок мав шiсть веж (на рогах та у найбiльш вразливих мiсцях). Над вежами був дах, а над городнями — помости i навiси. Городнi служили водночас i житловими та складськими примiщеннями. В баштах i на помостах знаходились гармати та iншi засоби захисту: камiння, колоди, смола, бочки з водою для тушiння пожежi. Гармати цiєї фортецi, нацiленi на Днiпро, тримали пiд загрозою обстрiлу всю навколишню мiсцевiсть.

В замку мiстився будинок старости, пушкарська хата, церква, кладовi, пороховий льох та iншi службовi будiвлi. Посеред замку височiла ще одна вiйськова споруда — так звана Витольдова баня.

Від імені князя управління здійснював староста. Його головним обов’язком було збирання податей. З кожного диму (двору) — по 7 грошей податку, за пасiку — 12 грошей (так-так, Віктор Андрійович), за полювання на бобрiв — половину здобичi, а з рибалок — третину улову. Населення мiста мусило ремонтувати замок, утримувати варту «для охорони ворiт», «кiнно й оружно» ставати на ворога, давати пiдводи для чиновникiв старости i утримувати останнiх.

Монопольним правом старости було також шинкування медом — найпопулярнiшим напоєм у темні догорілчані часи. Варити мед мiг кожен господар, але вивозити його за межi волостей було заборонено, щоб у кожнiй корчмi меду було достатком i не дорого. Купував мед сталою цiною сам староста i не дозволяв бiльше нiкому торгувати медом.

Канівськими старостами були, зокрема, Остафій (Остап) Дашкевич (автор ідеї Січі) і засновник Запорізької Січі Байда Вишневецький. Дашкевича називають першим козацьким гетьманом. Під його проводом було здійснено не один вдалий похід проти турків. Тим не менше старости, як і належало їм за посадою, були скоріше утискачами, аніж захисниками місцевого населення. Неабияк турбувало їх і збільшення утікачів від численних податкiв й окатоличення у пiвденнi малозаселенi райони. Вільні озброєні люди поступово організовувались у січі, а самі себе називали козаками.

Необхідність захисту південних кордонів змушувала польсько-литовську владу співпрацювати з козаками. Саме на Канівщині було засновано реєстрове козацтво — в 1578 році, коли королівським універсалом були сформовані перші два полки на державному утриманні, виділена резиденція, призначений гетьман і, за усною традицією, козацтво наділялось клейнодами.

На той час Байду вже стратили турки (в 1563-му році), а у Львові страчують іншого українця — Івана Підкову. Козацький отаман молдовського походження (він короткий час навіть був молдовським господарем) став жертвою політичних інтриг — польському урядові конче був необхідний мир з Туреччиною. За рішенням польського сейму 16 червня 1578 року Івана Підкову було страчено у Львові й поховано в Успенській церкві.

Така очевидно несправедлива кара вилилась в загальнонаціональну скорботу: Івана Підкову як першого народного героя, несли, відспівуючи, через всю Україну й поховали в Каневі, у підніжжя Чернечої гори.

Поступово Канів стає ну якщо не святим місцем для козаків, то, принаймні, знаковим. Тут заповідає себе поховати соратник Підкови Яків Шах, він же Жах. Цей цікавий дядько певний час був гетьманом, монахом, примудрився взяти в облогу Будапешт, розгромив татарське посольство, яке верталось з Москви, а винуватців полонення Підкови стратив, повідрубавши їм ноги, а потім вуха. Чи навпаки…

(Зверніть увагу, що на заході України свій магазин Євразією ніхто б не назвав).

В Каневі знайшов вічний спокій і Самійло Кішка — ще один гетьман, котрий 25 років (в Думі про Кішку аж 54 роки) був у турецькі неволі. Після чверті століття, проведених прикутим на галері, Самійло очолює повстання і повертається на Україну. З огляду на це, Канів уподобують собі літні запорожці. Вони переїжджають в ці краї доживати свої останні дні.

Початок XVII століття Канів зустрів розпалом козацько-селянських повстань, і здобуттям Магдебурзького права. У 30-х роках ХVІІ ст. в місті було створено Канівський полк. Один з найбільших, він налічував біля трьох тисяч козаків і складався з 16 сотень. Канівський полк хоробро бився під прапорами Богдана Хмельницького (який також бував в Каневі) під час визвольної війни 1648-54 років. 1712 року Канівський полк як військово-адміністративну одиницю було ліквідовано.

Після Переяславської ради починається період великого бардаку, знаного в історії як Руїна. Гетьмани розмножуються, Польща і Росія за їх сприяння ділять українські землі, Канів занепадає. Добили містечко турки, котрі по старій пам’яті захопили й спалили його в 1678-му. Допомагали їм в цьому козаки Юрія Хмельницького.

Наступні сто років Канів спершу стоїть пусткою. Згодом переходить у власність Миколи Потоцького, а ще пізніше — короля Станіслава Августа. Польський уряд відновив старостат, проте Канів залишався найвіддаленішою і геть забутою провінцією. В 1742-му році містечку знову повертають право на самоуправління і певні пільги. Та під час коліївщини місто знову палять, остаточно знищуючи залишки замку.

В 1787-му польський король прибуває до свого міста. Тут він має намір зустрітись з Катериною Другою. Ескорт цариці, що плив з Києва по Дніпру, складався із 22 щоглових галер та кількох сотень менших і дрібних суден і човнів, що ледве вмістились у «три версти». Польський король хотів випросити для Польщі хоч якої перспективи. Проте імператриця відмовилась ступати на польську землю, Канів не відвідала, а прийняла короля прямо на галері. Польщі це не помогло, і у 1793-му році Канів входить в склад Російської імперії.

Далі буде.

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Facebook
  • Twitter
  • Google Buzz
  • del.icio.us
  • email
  • PDF
  • Print

Читайте також:

Прокоментувати

You must be logged in to post a comment.