Бучач

Це сталося темної січневої ночі. Двоє чоловіків — один родом з Хмельниччини, інший — уродженець Бучацького району на Тернопільщині, вирішили залізти до бучацького храму і обікрасти його. Як стало відомо, хмельничанин одразу приїхав до знайомого у Бучач з наміром щось десь вкрасти — чоловік роботи не мав. У подібній ситуації був і його 39-річний спільник. Знявши віконну шибу, зловмисники проникли до церкви. Понишпоривши, знайшли понад 800 гривень. Цього крадіям виявилося замало, тож вкрали ще й 10 пляшок «Кагору» та цукерки. Бучацькі правоохоронці затримали одного з підозрюваних. 46-річний хмельничанин уже дає свідчення, а його спільника міліціонери розшукують.

Поки луценківськи орли розслідують мокру кагорну справу з цукерковим присмаком погуляємо древнім Бучачем.

Древній, бо заснований в 1260-му році (називають і інші дати, як пізніше, так і раніше).

Назва міста, пише Вікіпедія, ймовірно походить від старослов’янського «буча», тобто «вода напровесні, бистрина і глибінь», що досить точно відображає навколишній ландшафт. (В словнику Даля є такі значення: шум, возня, крик многих голосов; ссора, драк; коренная вода в яроводье, быстрина и глубь).

Власниками міста були магнати Бучацькі. (Зустрів і версію, що це від їх роду містечко отримало своє ім’я. Логічно: Київ від Кия, Ленінград — від Леніна, острів Монте Крісто від однойменного графа, так?). За них на місці давніших укріплень споруджується, а згодом кілька разів перебудовується замок.

Зусиллями власників (цікаво, які то були хабарі в ті часи — напевне цілими містами розраховувались) у 1515-му році Бучач отримує Магдебурзьке право. На його підставі міщани вибирали собі самі старшину. На чолі міста був посадник або бурмістер, при ньому — міська рада. Міський уряд звався магістрат. Міський суд провадили лавники під проводом бурмістра. З 1558 р. в Бучачі двічі на рік проводилися ярмарки, а щотижня в четвер — торги. (Жовта палатка Блоку Литвина, що на фото, до згаданих торгів стосунку не має).

У 1501-му помирає Яків Бучацький, воєвода руський, останній з роду. Його дочка Катерина вийшла заміж за Творковського, чия родина і стала володіти замком, взявши собі прізвище Бучацьких. Найстаріша, північна частина фортеці, що лежить на трикутному мисі над Стрипою, збудована з червоного та світлого пісковику з вапном. Польські дослідники вважають, що цей фрагмент замку зберігся ще з останньої чверті XIV ст., на що вказують товсті і колись досить високі оборонні мури. (Про замок тут і далі я цитуватиму відомий всім сайт).

Наприкінці XVI століття місто переходить у власність магнатів Гольских, які володіли і сусіднім Чортковом). А з 1632-го року Бучач належить Потоцьким. (Не дуже зрозумів як, але судячи з усього Бучач переходив у власність як придане: Катерина Бучацька у першому шлюбі була Гольська, а у другому стала дружиною Анджея Потоцького).

Дружина Стефана Потоцького (померла в 1631 р.) Марія Могилянка укріпила замок. Було розширено його південну частину, зведено дві великі напівкруглі бастеї з сходу та заходу, фланковані ламаною південною куртиною. Мури цієї частини укріплень були 4 м. завтовшки. На той час замок був одним з найважливіших східних форпостів Речі Посполитої.

Замок пережив багато штурмів козаків, татар та турків, завжди даючи надійний захист місцевим жителям. У 1672-му році Бучач взяли в облогу татари та турки під проводом Магомета IV. А так як власника міста в той час не було поблизу, обороною замку керувала його дружина — Тереза Потоцька. Дізнавшись, що твердинею управляє жінка, татари, за легендою, зняли облогу. (Того ж року в Бучачі було підписано мирний договір між Річчю Посполитою і Османської імперією, не затверджений польським сеймом.)

У 1676 р. фортецю зруйнували турки, але Ян Потоцький швидко підняв замок з руїн, про що свідчить опис 1684 року. Писемні джерела середини XVIII ст. згадують укріплення в Бучачі як вже покинуті та занедбані.

У наступному, XVIII ст. зусиллями і коштом Миколая Потоцького Бучач отримує одразу кілька архітектурних шедеврів. Головний з них — найкрасивіша українська ратуша 1751-го року.

Автори споруди — архітектор Бернард Меретин (він проектував схожий за стилістикою собор Святого Юра у Львові) і скульптор Йоганн Георгій Пінзель. Далі знову процитую краще Блеку: Оскільки на центральній площі Бучача було мало місця, архітектор вирішив будувати Ратушу в висоту — і створив неповторну будівлю в стилі українського бароко з елементами Відродження. Будівля в плані квадратна, 14 на 14 м. Всередині знаходяться гвинтові сходи. Башта зроблена ширшою, ніж масив середнього приміщення, що несе її, тому її стіни частково спираються на кам‘яні консолі. Нижня двоповерхова частина Ратуші має невисокий парапет і величезний фігурний фронтон. Над нею підноситься струнка двоярусна башта, що первісно мала 18-метровий шпиль, а зараз завершується вишуканим барочним куполом. Загальна висота споруди була 53 м. Та після пожежі 1811 р. шпиль відновити не вдалося.

Саме тут, до речі, і було підписано невигідний для Польщі договір. Ратушу вже кілька років поспіль реконструюють і до завершення цього процесу ще далеко. Після реконструкції у ратуші буде мерія, але скульптури Пінзеля (була надія, що тут облаштується музей цього видатного майстра) до Бучача вже не повернуться — фасад прикрашатимуть копії.

Приблизно в ті ж роки на Федоровій горі зводиться чималенький Василіянський монастир (завершене у 1753 році).

Ще у 1712 році Потоцькі, бажаючи мати у своїх володіннях освічене греко-католицьке українське духовенство, з дозволу верховної світської і духовної влади запросили у Бучач з Литви отців Василіян.

У 1771 році збудована церква монастиря отців Василіян, автором проекту був архітектор Готфрід Гофман. Монастир був центром освітньої діяльності у Бучачі тут діяла спочатку школа-інтернат для дітей з бідних родин, потім — семінарія, реорганізована згодом у гімназію. Пізніше тут був відкритий місійний інститут ім. св. Йосафата, який з перервами діяв до 1944 року.

Діяльність Бучацького монастиря св. Хреста була заборонена радянською владою у середині 1946 року. У березні 1991 року після 45-річної вимушеної перерви у Бучацький монастир св. Хреста повернулися отці Василіяни. Реставраційно-будівельні роботи були розпочаті у 1992 році і тривають по сьогодні.

Більше про історію і діяльність ченців-василіян можна прочитати на сайті Бучацької єпархії.

Взагалі-то Бучач надзвичайно віруюче місто. І зараз на всіх в’їздах до міста (Бучач розташований на перехресті кількох шосейних доріг, що ведуть на Тернопіль, Монастириську, Чортків, Золотий Потік, Коропець, Товсте) встановлені пам’ятні знаки релігійного характеру. Ними замінені і звичні для багатьох міст танки. І Бог з тим, що аляповата корона от-от впаде і придушить Божу Матір. Все ж краще, ніж Т-34.

Благослови, Ісусе, місто Бучач,
І все, що в ньому, поблагослови.
Промінням сонця по високих кручах,
По людських душах, Істино, спливи.
Додай, Владико, бучачанам сили,
Щоби вони прославили Тебе,
Щоб хвилі смутку їх не підкосили,
Щоб донеслася пісня до небес.

Чогось я не зазнімкував Миколаївську церкву XVII століття. Тому більше про неї краще прочитати в Блеки. Зате я не оминув собор Успення Богородиці, зведений Потоцькими в 1763-му році.

Ще зовсім недавно тут розміщувався затишний господарчий магазин. А у підвалах, як пише Блека, буквально на костях похованих там Потоцьких, мали запустити котельню.

Зараз триває неспішна реконструкція храму, що був повернений католицькій громаді вже за незалежності. Доробляється бічна брама з гербом Потоцьких пілавою.

Головна брама значно лаконічніша і чимось нагадує ворота резиденції Потоцьких в Станіславові.

Позаду костелу, котрий буквально підпирає собою замкову гору, вочевидь відновлене поховання. Хто такі ці Анна, Францішек і Йозеф я так і не знайшов.

Після першого поділу Польщі Бучач відходить до Австрії. За даними 1880 р., територія міста займала 3055 м?, і в ньому проживало 8967 жителів, у тому числі євреїв — 6077, поляків — 1816, українців — 1066.

Важливим для індустріалізації Бучача було прокладання залізничної колії від Станіславова до Чорткова і Ярмолинців. Під час Другої світової війни було зруйновано міст через Дністер. Згодом розібрали і колію (насип від неї донині можна побачити обабіч траси Івано-Франківськ — Монастириська, як і будівлю колишнього залізничного вокзалу в Тисмениці). Знищена залізнична гілка донині подовжує залізничне сполучення Івано-Франківська з Києвом майже удвічі. Проте у Бучачі вокзал зберігся і за часів покійного Кирпи повністю відбудований.

Взагалі, Бучач є доволі нетиповим для Тернопілля ще з огляду на його промисловий потенціал. Звісно, мартенів тут немає, але є цукровий, мальтозний і сирзаводи.

Хоч цукровий завод, збудований на околиці Бучача в 50-і роки минулого століття, свій золотий вік пережив. Заради нього тут навіть утворили ціле селище цукровиків. Проте за останні роки завод як і вся цукрова галузь планово вмирає. (На картинці видно мертві комбайни, котрі, як я розумію, працюють максимум місяця два на рік. В цей час околиці Бучача по самі помідори завалені болотом, що навозиться машинами, повними цукрового буряку.)

Натомість сирзавод почуває себе ніби непогано. Скажімо, ще недавно більша частина його продукції експортувалась до Москви.

А найстарішим підприємством є мальтозний завод. Його збудували як винокурню в 1869-му році. Ніякого вина в ті часи там не курили, а просто переробляли на спирт картоплю (чи як кажуть на Тернопільщині магдебурку).

Завод залишається державним. Але як це часто буває до нього «примазався» приватний інвестор. На заводі переробили цех горілчаних виробів, закупили сучасне обладнання. І організували випуск лінійки коньяків “Бучач”. (На їх сайті дуже сміливо перескакують від власних смаків Миколи Потоцького, схильного до витончених вин через суто комерційну самогонну традицію до «нового смаку» графської смаги — коньяку «Бучач»).

На початку XX століття в Бучачі мешкає 14 тисяч жителів. Майже стільки ж, як і зараз. Під час війни в місто входить спершу російська армія, потім його знову здобуває австро-угорське військо. Після короткого періоду ЗУНР Бучач стає польським.

На той час його населення скоротилось мало не удвічі. Євреї складали вже біля половини жителів. І саме в Бучачі народився Шміл-Йосеф Чачкес (Шмуель Агнон). Не знаєте хто це? Як вам не соромно! Це ізраїльський письменник, лауреат численних літературних премій, у томі числі Нобелевської премії з літератури 1966-го року. Він вважається одним з найвидатніших єврейських письменників (щоб в цьому не сумніватись, достатньо зауважити, що йому присвячена купюра в 50 шекелей).

Про радянську частину історії в контексті індустріалізації я вже розказав.

Ну а сучасний Бучач — і це знову контраст з загалом депресивним Тернопіллям — справляє доволі охайне враження. Певна занедбаність компенсується віковим шармом і прогресивними тенденціями.

Епілог від сайту Бучач у світлинах (душевно як, почитайте — могилам шлють привіт — еге ж?). І нехай ця молитва стане відповіддю бучачан безбожним крадіям, з яких я чомусь починав цю оповідь.

У Стрипу замку дивляться руїни,
Могилам шлють вітрами свій привіт,
Згадавши дні, коли звелись ці стіни,
Вони кричать до Бога на весь світ:
«Благослови, Владико, місто Бучач,
І все, що в ньому, поблагослови.
Промінням сонця по високих кручах,
По людських душах, Істино, спливи.
Не допусти, всесильний Боже, воєн,
Не допусти зневаги над людьми.
Не дай, щоб брат судився із сестрою.
А хай розквітне на планеті мир».

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Facebook
  • Twitter
  • Google Buzz
  • del.icio.us
  • email
  • PDF
  • Print

Читайте також:

Прокоментувати

You must be logged in to post a comment.