Веломандрівка Львів – Старе Село – Бібрка – Свірж – Львів

Завдяки фотоапарату Олекси Медика маю змогу цього разу більше показати, аніж писати. Коротко кажучи, у минулу неділю, 17 серпня, я, Алєжик та Бліня пороверили знову за таким-от маршрутом:

Зі Львова ми виїхали одразу після ранкового дощу – по калюжах і болоті. Я ще й до всього забув вдома почепити передній болотник, тому вже за кілька кілометрів їзди містом моя біла футболка стала брудно-сірою. Першою нашою зупинкою планувалося Старе Село, проте ми зашвидко звернули за селом Давидів і потрапили на асфальтний завод. Там нам дідусь-охоронець пояснив де ми і хто ми і відіслав з Богом. А поворот на Старе Село вельми простий – він праворуч від якогось пам’ятника на честь перемоги совєцького народу у ІІ Світовій війни. А ще там є вказівник :)

До села потрапляємо так собі асфальтованим серпантином (могли б у сусіднього села на заводі взяти і залатати дзюри!). До речі, не забудьте звернути спершу праворуч, щоб подивитися на дерев’яну церкву 18 століття. Бо ми шось забули і їдемо аж до залізничного переїзду, там – праворуч і просто, аж поки не побачите замок. Чи то, що там від нього лишилося. Не побачити вельми важко. По дорозі можете зустріти місцевих ґазд, котрі можуть допитуватися, чи є у вас спідометр. не відповідайте, що ми «міряєте на воко», бо почуєте: «На воко баба у Бібрці дасьць». Шо то значить – загадка :-)

Історія замку в Старому Селі цікава, як і кожного замку Львівщини. На початках все дуже гарно – чудесні вежі, величезна твердиня, десятки витриманих облог від багатьох армій світу. А далі – австрійська та совєцька імперії, котрим було наплювати на замки. А потім ще й українська держава, котра, хоч і не імперія, але в питанні збереження замків має імперські погляди… :( Детальну історію замку раджу читати на «Замках та храмах України».

Ну а ми залишили замок у Старому Селі та поїхали на зустріч новим пригодам. Пригоди нас зустріли майже одразу по виїзді на трасу у вигляді десятивідсоткового підйому. Як виявиться пізніше, тіко перший на сьогодні. А поки ми стоїмо у селі Залісся та обдумуємо як рухатися далі…

А рухатися, хоч не хоч, мусіли у напрямку Бібрки. Подолавши ще кілька підйомів і спусків ми докрутили педалі до неймовірного спуску, що одночасно слугує і в’їздом до Бібрки. Було страшно і круто :) У містечку ми першим ділом поїхали на цвинтар, щоб відвідати могили моїх родичів та Лісового чорта Гриця Пясецького.

Гробівець родини Чайковських


Могила Гриця Пясецького


Ангелики на гробівцю
Загалом про Бібрецький цвинтар як і про саме місто треба розказувати окремо. Те, що там тихо і спокійно – то факт (що на цвинтарі, що у місті :) ). А ще можна побачити купу цікавої австрійської та польської архітектури, до котрої майже ще не добрався «пластиковий декор» у вигляді вікон та дверей. І ще тут приємні ціни – де-не-де суттєво нижчі за львівські. Це нашу меркантильну частину єства вельми порадувало.

Рожева Бібрецька міська рада з годинником, що не працює.

Костел св. Миколая. Табличка в середині стверджує, що вже 600 років тому тут був храм.

Міліція тут з 1894 року :)


Майже ФК «Газм’яс», хто знає :)

Ну але навіть у такому чудовому місті довго залишатися ми не могли, то ж сіли їсти, щоб вирушити у дальшу дорогу. Останньому пункту перешкодила сильна злива тривалістю 15-20 хвилин. Її ми перечекали у місцевому магазинчику-будці, жуючи сир Сулугуні та п’ючи квас Першої приватної броварні. Цей квас, до речі, супроводжував нас цілу дорогу – просто чудовий напій! (інформація прозвучала на правах реклами :) ). Ровери зливу пережили просто чудово, тож ми поїхали далі. У Свірж. А ще про Бібрку можна почитати на http://bibrka-city.narod.ru

Одразу за Бібркою через села Стоки та Стрілки виїжджаємо на пряму дорогу до Свіржа. Сам шлях дуже мальовничий, спокійний у плані відсутності авто але з численними підйомами. Що цікаво, знову, як і минулої мандрівки, наші знаки показують або що хочуть, або як хочуть. Про те ще буде нижче. Але от про кутизну підйомів нам вирішили не повідомляти (щоб не злякати, певне :) ), тому якісь розумники самі поміряли складність і вліпили 100% :)

Вперше замок я побачив восени минулого року, коли лазив цими місцинами у рамках пластових змагань з пішого мандрівництва «Осінній Рейд» (прочитати репортаж можна тут).Тоді він був зачинений. Зрештою, як і сьогодні. Зараз замок належить Спілці архітекторів України, яка, як колись писав котрийсь із українських глянців (здається, покійний Новинар), навіть немає грошей на охорону. Те, що охорони немає, ми переконалися на місці :) А даремно він стоїть зачиненим – навколо замку у той день сновигали купки туристів та митців. Кожен по п’ять гривень – так би й на охорону і екскурсовода можна було б нашкрябати. Ну але то треба думати… Видно, архітекторам не до того :) (я не маю наміру образити архітекторів – у мене пів родини з цією благородною професією пов’язані і кілька добрих друзів – просто пишу про те, що, блін, головою думати треба).


Зате здогадалися вліпити посеред єдиного входу на територію парку пере замком таку-от залізну патику, яку страшно заважає літнім панам і пані, проте, мабуть, мала б заважати коням пастится там. Хоча, судячи з виявлених конячих какашок навіть на території оборонної вежі, то не помагає :) Ще читати про Свірж відсилаю до того ж сайту.


По дорозі зі Свіржа нас наздогнали Вася зі Славіком. От Вася стоїть і, певне, думає, що який він молодець, жи не поїххав з нами і його не болить дупа від сидіння :)

А ото фотка «Ярко у селі Під’ярків». В принципі, ми там не мали бути. Ми мали бути у Звенигороді. Але вкотре переконуємося, що Укравтодор чи хто там ставить знаки, не справляється зі своїм завданням. Ми успішно проїхали два села і аж у третьому зауважили, що вже давно мали б бути у Звенигороді. Але так як не було жодних вказівників чи, хоча б, назв населених пунктів, ми успішно докотилися до Під’яркова. Приємно було усвідомити, що не тіки ми помилилися – за кілька хвилин приїхали Вася зі Славіком, котрі ще скочили до Свіржа і теж не зауважили, де поворот на Звенигород :)
Ми подякували під’ярківським бабусям і поїхали до місцевого цвинтара, де був поворот на Городиславичі та Звенигород та поворот на село Миколаїв та трасу на Львів. Ми вирішили обрати Львів. Коротко кажучи, золочівська траса просто жахлива. Не їдьте нею на роверах. От через це відкриття думаю яким чином будемо вертатися із Золочівського замку за два тижні.
А ще вирішив купувати велоторбу, бо без того трудно. А ще будемо створювати власний велоклуб. Позаяк їздимо кудись ми практично тіки по неділях, то робочою назвою наразі є Велоклуб «Велосипедисти Сьомого Дня»… :)

Далі ще була зупинка у Винниках, котрий вже по рахунку квас ППБ і все. Личаківська. Кінець :)

52 фотки з мандрівки

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Facebook
  • Twitter
  • Google Buzz
  • del.icio.us
  • email
  • PDF
  • Print

Читайте також:

Comments are closed.