Осмотрев в прошлой части Соборную площадь (главный ансамбль Соликамска), прогуляемся теперь по центру города, который представляет собой удивительный сплав Горнозаводского Урала и Русского Севера.

Прошлую часть мы закончили видами с колокольни на Соборную площадь. Теперь посмотрим чуть дальше – вот такой пейзаж открывается в юго-западном направлении, за собственно площадью:

Соликамск застроен в основном хрущёвками – здесь очень мало уездной застройки и даже сталинок, ведь в те годы, когда форировались купеческие центры, Соликамск был глухим захолустьем. Нет здесь и многоэтажек, так как город стоит на соляных шахтах. Из-за домов выглядывает вершина отвала – на самом деле эти “Соликамские Гималаи” (как их называют в шутку) высотой по 100-200м.

Но среди разбросанных по холмам хрущёвок тут и там проглядывают главки церквей:

Панорама вдоль Усолки – на переднем плане задворки автостанции, далее белый храм Вознесенского монастыря, а вдали церковь Иоанна Предтечи (1713) в 3км от центра, до которой в этот раз я так и не дошёл (а в 2005 добирался). Обратите внимание, что за речкой начинаются луга и деревенская застройка:

Вид в противоположную сторону – частный сектор в пойме Усолки и многоэтажный район Клестовка в стороне от соляных шахт:

Чуть левее – небольшая старообрядческая церковь Василия Великого (видимо, новодел):

А где-то в этом кадре – знаменитый “Белый Лебедь”, самая известная из российских тюрьм пожизненного заключения. В такие тюрьмы отправляют в основном помилованных смертников (ведь смертная казнь формально не отменена до сих пор). По некоторым данным, здесь сидел и умер один из самых одиозных чеченских командиров Салман Радуев (по другой версии, это было в колонии “Чёрный Дельфин” в Соль-Илецке).

Вообще, север Пермского края – это едва ли не крупнейшая в России “республика зеков”. В одном только Соликамске я видел не менее трёх колоний (включая “Белого Лебедя”), до Перестройки же их было намного больше. Увы, эти зоны известны российскому обывателю намного больше, чем соликамские красоты.

Узкий и длинный Соликамск имеет одну явную ось – улицу 20 лет Победы, вытянутую параллельно Усолке и являющуюся одновременно частью дороги на Пермь. Сначала пойдём вдоль неё в сторону Перми:

Застройка улицы весьма невзрачна, а почти всё интересное сконцентрировано между ней и Усолкой, во многих местах с улицы открываются виды, подобные тому, что на вводном кадре.

В 5 минутах ходьбы от Соборной площади – ансамбль Спасской (1689) и Михаило-Архангельской церквей (1712-15):

Церковь Спаса Нерукотворного – пожалуй, самый интересный храм за пределами Соборной площади. Как и Троицкий и Богоявленский соборы, она примечательна в первую очередь деталями:

Церковь действующая и активно реставрируется:

Когда я зашёл внутрь, в храме шла служба. Я постоял с краю немного и собрался уходить, но в притворе меня догнала женщина из церковной лавки… и предложила подняться на второй этаж, где сохранились остатки фресок и идёт основная реставрация:

При этом она не приняла меня за паломника, а сразу признала во мне туриста. На вопрос, можно ли сфотографировать, ответила, чтобатюшка это благословляет. Это еще раз к тому, что не надо грести всех под одну гребёнку и выдавать агрессивную позицию отдельных клерикалов за свойство всей РПЦ.

Еще в 5 минутах ходьбы расположен Вознесенский мужской монастырь:

Ансамбль включает Вознесенский собор (1704) и церковь Михаила Малеина (1732) очень странного облика – вероятно, обезглавленную:

Внутри монастыря идёт ремонт. Было пусто и очень неуютно:

Сам район вокруг монастыря, в пойме Усолки, показался мне самым люмпенизированным из тех, что я видел в Соликамске. Вообще, город довольно гоповый, и здесь ходить мне было страшновато. Недалеко от монастыря – вот такая дверь с табличкой “Музей истории учреждения”. Мелким шрифтом можно прочитать, что учреждение – это ФСИН (Федеральная Служба Исполнения Наказаний, в известные времена называвшаяся ГУЛАГ). Дверь была заперта, да и времени у меня не было.

Типичный пейзаж этого района:

В одном месте у меня вышел замечательный диалог с мужиком быдловатого вида:

-Слышь, братан, закурить есть?
-Извиняй, не курю!
-Ну это ты зря! Пожил бы еще лет 10, а так я тебя прямо тут порешу!

Впрочем, сказано это было без всякой агрессии – шутки здесь такие. Но вообще-то район весьма колоритен:

Попадаются красивейшие резные дома:

В пойме жители косят сено, а вдоль Усолки открывается роскошный вид на Соборную площадь:

До церкви Рождества Иоанна Предтечи, как уже говорилось, я дойти не успел (хотя можно и автобусом доехать) – был около неё в 2005 году, так что отсылаю к известному сайту.

Кстати, сквозного пути вдоль Усолки нет – в речку впадает глубокий ручей с размокшими берегами. Но к берегу стоит спуститься ради этих видов.

Теперь вернёмся к Соборной площади и пойдём от неё в противоположную сторону. Вот такая улица проходит перпендикулярно главной, мимо апсиды Богоявленской церкви:

Как уже говорилось, купеческой застройкой Соликамск чрезвычайно беден – настолько глубок был упадок города в 19в. При этом, жизнь тут теплилась – работали солеварни (по устаревшим технологиям времён Строгановых), совершались крёстные ходы – и всё же я до сих пор не видел города, где контраст между церквями и застройкой был бы настолько велик.

Из отдельных домов выделяется дом купца Турчанинова (1760-е, перестроен в 19в.) – вошедший в творчество Павла Бажова владелец Сысертских заводов и конкурент Демидовых был выходцем из Соликамска. До вотчины Турчаниновых города Полевской мы еще доберёмся.

Чуть дальше – Преображенский женский монастырь, включающий Преображенскую (1683-90, пятиглавая) и Введенскую (1687-1702) церкви:

На территории монастыря сейчас уютно и прибрано (как и в большинстве женских обителей), а в 19 веке монастырь был в такой нищете, что монахини жили где придётся и едва ли не побирались. Зато молились в роскошных церквях:

Введенская церковь запоминается еще и огромной лемеховой главкой – довольно редкое явление для каменного храма, а тем более такого размера:

Новодельный жилой корпус:

И просто вид в сторону Соборной площади:

Еще чуть дальше – церковь Жён-Мироносиц (1780), самая поздняя из соликамских церквей. Первый раз вижу город, в котором нет храмов 19 века. Да и на облике Мироносицкой церкви – печать упадка, по ней видно, что она последняя.

Чуть дальше… нет, не бизнес-центр, а новый ДК компании “Сильвинит”:

“Сильвинит” – это соликамский конкурент “Уралкалия” (Березники), которому принадлежат рудники и огромный калийно-магниевый завод. От интеллигентной женщины из Березников, с которой я ехал в поезде, слышал, что на “Уралкалии” многие завидуют рабочим “Сильвинита”, где выше зарплаты и больше средств вкладывается в социальные проекты. Этот ДК (точнее, КДЦ – культурно-досуговый центр) – тому подтверждение.

За КДЦ стоит свернуть к берегу Усолки в район частного сектора бывшего села Красное, где в 1731 году Григорий Демидов (внук основателя династии Никиты Антуфьева) заложил первый в России ботанический сад (вероятно, консультируясь со своим хорошим знакомым Карлом Линнеем). По легенде, Акинфий Демидов за столь несуровое увлечение лишил сына наследства и женил на старухе, но как минимум возраст жены Григория говорит о том, что это неправда, да и в металлургии Григорий преуспел.

Ботанический сад до наших дней не сохранился, но его “потомком” стал московский Нескучный сад, созданный братом Григория Прокопием Демидовым в 1756 году.

Ныне достопримечательность бывшего Красного – Людмилинская соляная скважина в пойме Усолки. Когда-то на этом месте стоял один из сользаводов Рязанцевых – последних соликамских купцов-солеваров. Технологии тут были на уровне Средневековья, соль добывали в виде рапы из скважин, которые укрепляли трубами из стволов лиственницы. Как правило, над скважинами стояли рассолоподъёмные башни, но конкретно Людмилинская скважина была пробурена в 1906-07 годах с научными целями. Вероятно, именно это и позволило ей уцелеть, в то время как другие соляные колодцы были засыпаны при ликвидации старых заводов.

По своему устройству эта скважина ничем не отличается от тех, что бурили здесь 500 лет назад первые солевары – деревянная труба и текущая наверх зеленоватая рапа, слабо пахнущая сероводородом. По факту – памятник 100-летней давности, по сути – Средневековья. Солёная вода считается целебной (и не зря – проверено еще в 2002 году!), поэтому в скважине активно купаются местные жители:

Вместо того, чтобы обложить меня матом за то, что “озабоченный” и “ща, б…, сфоткаешь нас тут в купальниках, а потом на порносайте, нах, выложишь”, отдыхающие очень весело предложили мне окунуться. Но вода в колодце ледяная, отмываться от соли в грязнющей Усолке мне не хотелось, поэтому понаблюдав немного за тем, как люди с головой окунались в колодец, я отправился дальше.

В следующей части – о старинном Усть-Боровском сользаводе и современных солеотвалах.

Взято тут.

Переглянути більшу мапу

Про столицю я сказав не у переносному значенні, натякаючи на горілчане значення містечка для питущої нашої землі. Немирів дійсно був столицею, щоправда Малої Русі-України — по суті турецького протекторату під орудою Юрія Хмельницького.

Про це, як і про княгиню Щербатову, чий палац на фото — трішки згодом. Спершу — про походження тої войовничої, себто не мирної назви.

Найчастіше згадується легенда про давньо-руське поселення Мир чи Мирів, яке нібито зруйнували татари (навіть наводиться рік — 1260-й). За якийсь час містечко відбудували, але вже на новому місці й назвали його Не-мирів. Похідна від того інша легенда. Чи то татари запропонували русичам мир, чи то навпаки. Але хтось з них відмовився, сказав «не мир».

Філологи ж схильні вважати, що така назва мала б походити від імені: Кий — Київ, Немиря — Немирів. Навіть знайшли хто то був. Великий князь Литовський Ольгерд, долучивши ці землі до своєї держави, видав наділ отаману Немирі. Багато хто каже, що міфічному.

Офіційною датою утворення вважається 1506-й рік (традиційно мається на увазі перша писемна згадка). Проте самі немирівчани лічать роки від 1363-го або 1390-го років, тобто дійсно від часів князівства Литовського.

Що ж стосується давнішої історії, то археологи неподалік від міста знайшли городище часів Трипілля і Скіфії. Немирівське городище площею у 100 га оточували рови й земляні вали. Тут розташовувалось одне з найбільших міст скіфської історії. В петербурзькому «Ермітажі» представлена чимала колекція знахідок з немирівських розкопок.

Довгий час місто було у власності магнатів Четвертинських, чиє родове гніздо ми з вам нещодавно відвідували. Федір Четвертинський наприкінці XV ст. був брацлавським і вінницьким намісником і його нащадки ґаздуватимуть в краї аж до початку XIX століття.

Проте саме Немирів Четвертинські втратять. Донька справця Луцького староства Матвія Четвертинського Анна виходить за князя Януша Збаразького, брацлавського воєводу. Містечко йде за посаг. Вже певно за клопотом Януша Немирів дістає Маґдебурзьке право в 1581-му році.

Сюди ж, до Немирова воєвода запросить на переговори Івана Підкову. Замість переговорів козацького отамана буде ув’язнено, а згодом — страчено.

Після смерті сина Януша Юрія рід Збаразьких припиняється. Родовий Збараж та чимало іншого добра переходять у власність Яреми Вишневецького. Руський воєвода, представник могутнього роду, онук легендарного Байди був одним з найбагатших шляхтичів.

(Йому ж місто завдячує своїм історичним гербом. Від сучасної аляповатої каші будь-якого фахівця з геральдики має негайно знудити).

Герб Яреми Вишневецького

Герб Немирова XVII-XVIII ст.

Сучасний герб Немирова

За часу Гетьманщини Немирів — сотенне містечко Кальницького полку. В останню чверть XVII ст. значний шмат Поділля, зокрема і Немирів належать Туреччині.

На згадку про наступників скіфів — сарматів Османська імперія утворює маріонеткове Сарматське князівство зі столицею у Немирові. Причому князем призначають того самого Юрія Хмельницького. Син великого гетьмана прокнязював недовго, та й Поділля в 1699-му році знову відійшло до Польщі.

Новим власником Немирова стає великий коронний гетьман Юзеф Потоцький. Гетьман був прихильником саксонських королів на польському престолі, що втім не заважало йому гратися у власну зовнішню політику.

У відбудованому в Немирові замку в 1737-му Потоцький влаштовує справжній міжнародний конгрес, де приймав делегації Росії, Англії, Австрії, Голландії, Туреччини.

Значну роль у розвитку містечка відіграє онук Юзефа Вінсентій Потоцький. Він відкриває в Немирові корпус шляхетної молоді (майбутня Немирівська гімназія 1838 р., яка мене ні разу не вразила, тож я ставлю фото моїх більш допитливих колег).

Граф-католик дає дозвіл, а можливо навіть і землю для заснування православного Немирівського жіночого монастиря. Василіянський монастир був у містечку ще давніше.

За радянських часів обитель, звісно, не діяла, дві монастирські церкви було зруйновано. Проте Свято-Троїцький храм, збудований в 1881-му вцілів. Сучасна обитель є ставропігією, тобто має особливий статус, як, скажімо, Севастополь.

В старому замку були створені мануфактури, де вироблялися килими, полотняні набивні скатертини і хустки. Крім того, Потоцький впровадив виробництво капелюхів, шабель і рушниць, постачаючи цю продукцію частково і на експорт.

Хобі пана Вінсентія було зрозумілим для XVIII століття — садівництво. Потоцький вирішив привабити до цього захоплення й інших: за його наказом селяни, щоб одержати дозвіл на шлюб, мусили попередньо висадити кілька плодових дерев, причому прищепу належало брати лише з графського розсадника, де були найкращі сорти. Така дивна захцянка власника міста приносила щедрі плоди його підданим — чимало немирівчан добре заробляло на вирощуванні і збуті фруктів.

Господар з помпою приймає в 1787-му році Станіслава Августа Понятовського, коханця ще молодої Катерини II і за сумісництвом останнього польського короля. В 1791-92-му роках у Немирові квартирує Тадеуш Костюшко, учасник війни за незалежність США і польського антиросійського повстання.

Між іншим, квартируватимуть у Немирові й російські солдати. Тут, у родині поручика Олексія Сергійовича в 1821-му році народиться син Микола Некрасов, котрий стане знаменитим російським поетом і публіцистом.

У перші роки російського владарювання Немирову не щастить. Після пожеж 1803 і 1811-го років місто вигорає вщент. Власне з тої причини всі архітектурні принади не старіше як XIX-XX ст. Немирів придбаває за якісь неймовірні гроші Станіслав Щенсний Потоцький, той самий закоханий авантюрист, господар Тульчина і уманської «Софіївки».

Його коштом в 1805-30 рр. за проектом італійських архітекторів будується костел Йосипа Обручника. Освячено храм було лише в 1838-му. За радянських часів культовий заклад служив за культурний, напередодні війни йому позносили вежі, тож упродовж багатьох років храм було не впізнати.

Реконструкцію завершили буквально кілька років тому.

Після смерті Станіслава Щенсного Немирів дістається у спадок спершу його старшому сину, але згодом не без пригод — іншому нащадку, Болеславу Потоцькому. Син шпигунки Софії Главані, приділяє поселенню належну увагу.

Його донька Марія Потоцька у 1856-му бере шлюб з графом Григорієм Строгановим. Один з нащадків знаменитого російського роду солепромисловців успадкував не лише пристрасть до колекціонування (можливо через неї він перекопує у пошуках скарбів скіфське городище), але й підприємницьку хватку.

(На багатьох сайтах наголошується, що у молодих було років під 70 (!) різниці. Та обставина, що дідусь мав стати батьком майбутньої княгині Щербатової у 86 років чомусь не надто здивувала. І все через прикру помилку: мова йде про Григорія Сергійовича, а не Олександровича).

Власне Григорій Сергійович і започатковує алкогольне виробництво в Немирові. 1872-го тут будується найбільший на Поділлі винокурний завод. Справу батька продовжує донька Марія. Після шлюбу з князем Олексієм Щербатовим — княгиня Щербатова.

«Саме вона, з її продуманим, зваженим підходом до справи, заклала наріжні камені управління компанією, якими у Nemiroff керуються й сьогодні», — так про неї пишуть на сайті Nemiroff. Не можу сказати про саме ті наріжні камені, але під її орудою будуються чимало міських споруд, млин-електростанцію і, звичайно, палац.

Палац, який певно у спадок про титул старшого Строганова мало не офіційно називають «палацом графині Щербатової», княгиня замовляє чеху Іржі Стібралу (він же — автор будівлі електростанції). Архітектор і художник був професором вже у 28 років, проте маєток Щербатової виявився для нього не з простих завдань.

Споруджують його на місці палацу графа Болеслава Потоцького. За народним переказом, княгині передрекли, що після завершення будови вона помре. Це, мовляв, і було причиною відносно довгої підготовки й подальших переробок.

Розпочаті ще в 1885-му роботи тривають до 1900-го, причому зі значною зміною первісного проекту. Будівля формах повторює обриси старого палацу. Стіни виконані з ямпільського пісковику, обидва фасади прикрашені класичними елементами.

Велика увага приділяється начинню палацу: встановлюється сучасна на той момент система опалювання, сантехніка. Майстерні садовники з Відня, Брюсселя, Праги старанно розплановують парковий ансамбль на 85 га.

Після революції княгиня з дітьми залишається у маєтку (її чоловік Олексій помер в Ніцці в 1912-му). Вважаючи себе поза політикою, вона надає притулок, харчує німців, поляків, росіян незалежно від прапорів.

Незважаючи на охоронний мандат, місцевий ревком проявляє ініціативу. В січні 1920-го Марію Григорівну з дітьми і навіть гостею було розстріляно у власному парку. «Безхозне майно» (як і спиртзавод) націоналізують, але замість звичного пограбування і знищення — облаштують оздоровницю.

Санаторій «Авангард» діє тут і досі. Щось, певне, в цьому є, відпочивати не з «Немировим», а у Немирові.

Немирів на Google-картах. Районний центр Вінницької області.

Проїзд на автомобілі від Києва — 246 км (біля 3,5 годин дороги), від Вінниці— 44 км, від Кіровограда — 276 км. Поруч варто подивитись на мавзолей у Печері, пам’ятки Тиврова і Тульчина, палац у Вороновиці.

Переглянути більшу мапу

p.s. На момент написання цього тексту Немирів уславився ще одним фактом. Його міський голова — один з небагатьох українських чиновників, оголошених у міжнародний розшук.

Віктора Качура звинувачують в отриманні хабара у сумі 1 млн. 790 тис. грн., які начебто він отримав за сприяння продажу земельної ділянки. Затримали його у кабінеті нотаріуса, який розташований поряд з приміщенням міської ради. Потім відпустили під підписку, а той накивав п’ятами.

Соликамск – третий по величине город Пермского края (97 тыс. жителей) в 200км от Перми и в 25км от Березников. Фактически, эти два города образуют агломерацию, почти соприкасаясь промзонами. Но более того – это старейший (основан в 1430 году) существующий город Урала, и по-моему – самый красивый. Архитектура Соликамска не просто достойна архитектуры Каргополя или Великого Устюга – а даже в чём-то превосходит их.

Ведь в 15-17 веках Соликамск был одним из наиболее развитых городов России, старейшим промышленным центром страны, производившим до 50% русской соли. Однако в 18 веке уральское солеварение потеряло конкурентоспособность, и Соликамск до 1930-х годов погрузился в забытье: в городе нет храмов моложе 250 лет.

Рассказ о Соликамске будет состоять из трёх частей: в первой – о центральном ансамбле Соборной площади; во второй – о прогулке по центру города; в третьей – о старинном Усть-Боровском сользаводе.

Березники и Соликамск – это практически единое целое, от начала одной промзоны до начала другой – минут 20 езды. Соликамск, в отличие от Березников, сильно разрежен и растянут, и состоит из трёх частей:

1. Промзона – занимает юг города, и представляет собой не плотный конгломерат заводов, а как бы гигантские пустырь, по которому на приличных расстояниях друг от друга расставлены рудники и комбинаты с парой деревенек между. Промзона достойна отдельного поста, но толком заснять её из окон автобусов я не смог.

2. Собственно Соликамск – старинный городок, обросший хрущёвками.

3. Боровск – район на севере города, в прошлом бывший отдельным ПГТ.
Автостанция находится в самом центре Соликамска, около центрального рынка и Соборной площади. Вводный кадр снят с её перрона.

Вот тот же самый вид с другой точки:

Слева направо: Крестовоздвиженский собор (1698-1709, зимний храм), Воскресенская церковь (1714-52, обезглавлена), Соборная колокольня (1713), Троицкий собор (1684-97, главный), Богоявленская церковь (1683-90, старейшая в городе). Площадь перед соборам облагородили недавно, а до Революции на её месте стояли торговые ряды.

Взгляд назад – автостанция правее границы кадра:

Вид вдоль этих домиков от главной улицы 30-летия Победы в сторону автостанции:

Ну а теперь – об отдельных здания Соборного комплекса. Он состоит как бы из двух частей, и первая (ближняя) больше всего по композиции напоминает Новый Торг в Каргополе – колокольня и три храма вокруг неё. Доминирует в пейзаже Троицкий собор:

Редкий в Дальней России храм допетровской эпохи, мне он кажется одним из красивейших храмов России вообще:

Издалека он может смотреться весьма типично, но на самом деле вся красота этого собора – в деталях. От весьма крупных, таких как эти два крыльца:

До мелких, таких как корона на фасаде (благодарность за то, что на постройку собора пожертвовал крупную сумму царь):

Здесь интересно буквально всё. Ажурные кресты, скрывающие целые картины:

Наличники – ни одно окно не повторяет другие:

Столбы западного крыльца (обращённго к площади):

Икона и изразцы северного крыльца (обращённого к колокольне):

И многое другое. По этому собору, пожалуй, легко можно сделать отдельный пост. Внутреннее его убранство не сохранилось, и в зале собора размещается краеведческий музей (довольно неплохой). Под северным крыльцом – вход в единую кассу для всего музейного комплекса (включая Усть-Боровский сользавод в 10км отсюда).

Обезглавленная Вознесенская церковь – в прошлом замечательный барочный храм, похожий на церкви Русского Севера и Вятки:

Внутри неё ныне музейный архив и запасники. Хорошо, что она не разрушена, а всего лишь обезглавлена – есть вероятность, что скоро её восстановят.
Далее – одно из самых необычных зданий Соликамска, Соборная колокольня или колокольня-на-палатах:

Её высота – 57м, причём она считается падающей (отклонение 1,5м), но я этого не заметил. Колокольня вписана в рельеф – с одной стороны в палате два этажа, с другой – все 4:

Характерные “пламенеющие” украшения башни:

И очень гармонирующая с ними народная вышивка на балконе (выставка-продажа, как я понял):

За колокольней, у рынка – зимний Крестовоздвиженский собор. На самом деле внутри он заброшен, а завершение – деревянный муляж. Ранее он был занят пивзаводом и обезглавлен. И всё же появление купола и главки очень оживило панораму – в мои прошлые приезды (2002 и 2005) Соборная площадь выглядела намного проще:

Дальше – пара советских зданий (в одно из них, бывшую школу, вероятно переедет из Троицкого собора музей), а дальше – дом Воеводы:

Это тоже уникальный памятник, старейшее (1688) гражданское здание Урала, да и просто самые дальние от Москвы палаты. Появление его здесь обусловлено тем, что в 1613-1732 годах Соликамск был центром воеводства (в 1722-32 – провинции), то есть не только экономическим, но и административным центром Прикамья. Дом на заднем плане – новодел на месте здоровенной избы, занятый ныне сувенирным магазином. Избу я застал еще в 2002 и 2005 годах, и в целом не могу сказать, что перспектива улочки “убита”. Отдельная тема – бабка с коромыслом, которая увидев мой фотоаппарат, высказалась:

-Вот воевода-то сволочь был, себе-то воооон какой дом выстроил, а рабочим нет!
-Так это ведь и крепость была, на случай нападений.
-(улыбаясь) Да я так на всё ругаюсь! (снова сварливым тоном) Вот, зачем церквей понастроили, для кого? Что в них, жить, что ли можно? А для рабочих ничего не строили!

Оформление всех четырёх фасадов по богатству сравнимо с оформлением соборов. Внутри ныне музей – на первом этаже воссоздан интерьер приказной избы, на втором почему-то отдел советской истории. Задняя сторона дома изуродована металлической лестницей:

Дело в том, что внутри дома – лишь внутристенные ходы, больше похожие на лазы. Ходишь по ним скукожившись и едва ни ползком, и не понятно, как там мог пройти толстый боярин в шубе и тем более ратник в доспехах и с оружием. Но вместо металлической лестницы можно было бы построить деревянную!

Ну а дальше – Богоявленская церковь, самое старое здание Соликамска:

Его оформление еще богаче, чем у Троицкого собора, а цветастая реставрация подчеркнула многие незаметные детали. Это просто феерия в камне:

Внутри храма ныне также музей церковных древностей – в основном икон, а в главном зале сохранился красивейший иконостас 18 века. В восточной ограде – вот такая Петропавловская часовня середины 18в., которая могла бы целиком поместиться в зале не слишком большой церкви:

Как и в Усолье, в Соликамске я третий раз. Как и в Усолье, реставрация идёт очень медленно – но идёт. В 2002 году соборы и палаты были обшарпаными и ветхими, к 2005 приняли нынешний облик Богоявленский собор, палаты и колокольня, к 2010 облагородилась площадь и обзавёлся куполом Крестовоздвиженский собор. В 2005 мне облик Богоявленской церкви показался ужасающе безвкусным и аляповатым, а в этот раз почему-то совсем не резал глаз.

Сравнивая Богоявленский и Троицкий храм, я думаю, что такая реставрация намного лучше смотрится вблизи, так как подчёркивает детали, но издалека всё-таки портит облик собора. Возможно ли найти какой-то компромисс – я не знаю.

Дома около собора – в жёлтой сталинке находится художественный музей:

Завершим этот пост подъёмом на колокольню – экскурсии туда ходят каждые 2 часа (в 10, 12, 14 и 16), подъём только в сопровождении – к вольностям на Урале не привыкли, да и есть пара опасных участков:

Колокольня весьма запущена – площадки завалены голубиным помётом. Но на верхней площадке укреплены дореволюционные фотографии окружающих объектов (в том числе утраченных) с историческими справками:

Троицкий собор (если не хотите контрового света, поднимайтесь в 16:00), на заднем плане виден заброшенный театр:

Улочка с домом Воеводы (здание на переднем плане – возможно, будет передано музею вместо храмов):

Кресты Богоявленской церкви:

Купол Крестовозвдиженского храма и одна из соликамских произон (не соляная) на горизонте:

Детали:

Площадь. Справа у края видна автостанция, дальше среди застройки – храмы, на самом верху – вершина одного из соляных отвалов, а на переднем плане Воскресенская церковь:

А это – речка Усолка, на которой стоит город. В неё стекает вода соляных ключей, и кое-где водятся “представители нетрадиционных для пресных водоёмов флоры и фауны” – на самом деле вовсе не морская живность, а анаэробные бактерии. Раньше здесь стоял крупный деревянный солеваренный завод с электростанцией, и пожалуй его можно считать главной в центре города утратой советского времени. Впрочем, сохранился его аналог Усть-Боровский сользавод.

На этом и закончим осмотр Соборной площади. В следующей части – о других красотах в центре Соликамска, и начну её более дальними видами с колокольни.

Взято тут.

Переглянути більшу мапу

Може саме з огляду на неприступність і стало волинське поселення колискою для українського княжого роду Четвертинських.

Вперше про Четвертню згадують в 1409-му році, вже як про місто. А отже, поселення має давніше походження. Дехто вважає, що до заснування села причетний син князя Володимира Великого братовбивець Святополк.

В усякому випадку, нащадки Рюрика, що вибрали собі Четвертню за родове місто, воліли називатися Святополк-Четвертинськими. Володіли вони чималими землями на Волині, Брацлавщині, Турівщині.

Назва села походить від якоїсь чверті чи четвертого разу. Тиражованою є така версія: В історії відомі поселення, що передавалися у спадковість на певному праві власності по четвертому разу, які так і називалися «четвертними поселеннями».

На жаль, я не можу розтлумачити, що власне це означає. Підозрюю, що мова йде чи про якусь обов’язкову четвертину (як в наші дні — обов’язкову частку для немічних родичів), чи про щось подібне. Головне, що тою часткою не погребували Святополки. Бо очевидно не без їх допомоги село стає містом визнаним.

Аби це сталося, потрібен був спеціальний документ, локація. Це такий королівський папір, що дозволяв заснування міста чи надання новому місту міських прав. Ніби як ідентифікаційний номер від податкової. Вже з ним можна було просити про маґдебургію і тому подібні розкоші.

Четвертня свою локацію отримала в 1471-му. Це дозволило проводити в місті щотижневі торги і річний ярмарок. Крім того, на той момент в Четвертні вже діяв заснований князями в 1437-му році Преображенський монастир.

Монастир був спершу роблений з дерева, але на початку XVII століття його головний храм перебудовують у камені.

Храм справляє солідне враження: стіни двометрової товщини, глибокі вікна, важкі ковані двері, двадцятиметрова висота. Міцності споруди додавав вапняковий розчин на яйцях зі шкаралупою. Церква має мінімум оздоблення, хіба що бароковий фронтон.

(Мені, читачу Дена Брауна, знаки нагорі тхнуть масонством. Звичайно, це лише від мого клерикального невігластва).

Сусідню дзвіницю збудували значно пізніше, в 1905-му.

До православного монастиря в 1625-му на запрошення Григорія Четвертинського прибувають мандрівні друкарі-фрілансери, монахи Сильвестр і його колега з дивним прізвищем Павло Домжив-Люткович-Телиця. В Четвертні друкується «Псалтир» — 244-сторінковий фоліант з гербом Четвертинських на обкладинці.

Про середньовічну Четвертню (тоді це було два поселення, Стара і Нова, що нині зветься Боровичі) згадується як про досить розвинуте містечко. В певний період тут було два монастирі, друкарня, гуральні, вітряні й водяні млини, кузні та інші ремісничі об’єкти.

Якийсь час Четвертнею володіють князі Збаразькі. Саме тоді Яків Четвертинський будує на іншому березі Стиру замок, основу Нової Четвертні. Згодом вже його син, Стефан Четвертинський викупить родовий маєток.

Проте у XVIII столітті містечко занепадає. За описом 1798 року село було власністю князя Фелікса Четвертинського, а мешкало тут лише 249 жителів.

Вже не знаю з якого дива, але за переказами саме в це занепале містечко власною персоною прибуває нова господарка Волині російська імператриця Катерина II. Її величність дарує старовинному монастирю дві ікони, рукописне Євангеліє і… свої сукні на ризи батюшці.

Переконаний, що ніякої Катерини тут не бувало. І навряд чи освіченій імператриці спало б на думку дарувати царські шмотки попу. Проте люди вірять, що серед старовинних ікон, що зберігаються в церкві є також дарунок цариці. А на найбільші свята служба ведеться зі древнього рукописного Євангелія.

Тишу сучасного життя екс-княжої Четвертні інакше як патріархальною не назвеш. Вулиці (хіба крім частини центральної), а особливо під’їзди до села — суцільне болото. Зрештою, як і сто років тому (ці фотознімки я знайшов на районному форумі).

Стара церква надійно захована у височенних заростях кукурудзи.

На порослих ряскою безкраїх поліських болотах бавиться свійська і несвійська птиця.

Дехто вже нагулявся й вирушив додому.

Місцевих мешканців на Волині відзначають особливо. По-перше, за бунтарський дух. Кажуть, що за це сусіди жартома прозивають четвертинців «чеченцями». І по-друге, за колориту місцеву говірку.

Ні за перше, ні за друге нічого не скажу, бо від чеченців мене Бог милував, а єдиний мешканець Четвертні, з яким я намагався потеревенити, виявився німим.

І на останок про ще одну особливість сучасного життя села. Здавалось би, загублене в бездоріжжі волинських боліт село має вимирати. Кращі часи у минулому, роботи немає, молодь їде в місто і так далі. Проте ще одна пташка, яку я зустрів дорогою підказала, що не все так погано.

Так от, біля церкви, та й на головній вулиці села я побачив з десяток дитячих візочків. Молоді мами грілись під недільним сонечком і вигулювали малюків.

Мало того, відповідно до указу вже Віктора Януковича про присвоєння звання «Мати-героїня», зі 140 волинських матусь 15, тобто одна десята (!) мешкає у Четвертні (у Луцьку — нуль). Геройські четвертинські мами мають по п’ять, сім і навіть десять дітей. Такий от демографічний бум.

Четвертня на Google-картах. Село Маневицького району Волинської області. Проїзд на автомобілі від Києва — 402 км (біля 5,5 годин дороги), від Луцька— 50 км. Дорога через с. Криничне краща.

Переглянути більшу мапу

Бонус-трек

Начнём с сыра. Я не буду вдаваться в технические подробности, хотя расскажу о процессе его производства чуть ниже. Это пещера, в которой сыр выдерживается. Срок выдержки быват разный, самые распространённые сорта — от 6 до 12 месяцев. Хотя есть и меньше, но он уже не твёрдый, и больше — он уже «ломается» как пармезан.

Молоко привозят в бидонах из близлежащих деревень. Основная фишка сыра Груэр и его узнаваемый цветочный вкус в том, что коровы пьют горную воду и едят, помимо травы, еще много горных цветов, десятки видов. Поэтому молоко получается «со вкусом» и этот вкус потом передаётся сыру.

В самом заводе есть экскурсии. Конечно в сам зал не пускают, вернее пускают, если заранее согласовать и решить все медицинские вопросы, но времени у меня на это не было. Обычных посетителей пускают на балкон, который отделён стеклопакетом, а-ля шоу «За стеклом». Вместе с персональным аудио гидом выдают сэмплинг — три кусочка Груэра выдержкой 6, 8 и 10 месяцев. Мне больше всего понравился 8-и месячный. Ещё есть сэмплинг в магазине, о нём чуть ниже.

Обходишь зал по кругу, цифра «11» означает дорожку номер 11 на аудио гиде. В чанах справа замешивают сыворотку, которая состоит из молока и специального набора ферментов. Сыворотку загружают в круглые формы, они на фотографии слева, и отжимают около суток. Потом круги сыра погружают в специальные солевые ванны на сутки для просола. Потом отправляют головки в пещеру на выдержку. Процесс очень простой, не меняется уже сотни лет.

Для любителей подробностей рассказываю. Каждая корова в день съедает 100 кг травы с цветками и выпивает 85 литров воды, из всего этого ежедневно получается 25 литров молока. Одна головка сыра весит 35 кг, для её производства нужно 400 литров молока, т. е. один килограмм сыра делается из 12 литров. В одну такую круглую мешалку заливается 4,800 литров молока из которых получается 12 кругов. За один день завод с помощью четырёх мешалок производит 48 кругов сыра, т. е. 1,680 кг сыра Груэр в день. Каждый год обрабатывается 5,700,000 литров молока из которых получается чуть больше 14 тысяч кругов сыра. В пещере помещается 7,000 кругов, поэтому и самый популярный срок выдержки — полгода.

На заводе есть свой магазин в котором можно купить уж точно не поддельный Груэр. Килограмм, в зависимости от срока выдержки, стоит около 20 франков. Зная объем производства сыра в год (см. выше), который равен 500 тонн, можно рассчитать приблизительный оборот завода — около 10 миллионов франков в год (франк условно равен доллару США). Конечно, через магазин на заводе реализуется маленькая доля этого. Ещё в магазине можно попробовать выдержанные версии — до 18 месяцев. Есть ещё больше, но они какие-то специально коллекционные.

Не «отходя от кассы» можно пообедать в прекрасной столовой, в которой подаются все блюда с сыром Груэр. Среди них один из самых крутых супов – «Де Шато», из сыра, картошки, маринованных огурчиков, подаётся с чесночным хлебцем. Салат из свежих овощей с розовым соусом и сыром Груэр — тоже одно из местных фирменных блюд. Цены приемлемые. Рядом с заводом есть остановка поезда, почтовое отделение, сам город находится на холме выше.

Туда ведёт извилистая дорога. После плотного обеда можно и прогуляться, хотя идти в гору около 15 минут.

Дома местных жителей по дороге до замка Груэра утопают в зелени.

Замок похож на обычный европейский. Стены и галереи переходов.

Центральная площадь с часовней, кафешками и росторанчиками.

Есть панорамные террасы. Хотя на этой фотографии мне больше понравилсь тень, чем сама надпись.

Вход в кафе охраняет «строгий» страж. По этой фотографии можно понять глобальный расслабон, который творится не только в Груэре, но и, по большому счету, во всей Швейцарии (кроме крупных городов, которые по площади равны Садовому кольцу).

Войдя в крепость, ты поднимаешься всё выше и выше – город стоит как бы на склоне горы. После этой арки — самая высокая точка. Здесь ещё одно укрепление, скажем так — цитадель.

Местные рекламщики всеми правдами и неправдами заманивают народ в музей господина Гигера, который придумал фильм «Чужие». Это объявление висит в арке.

А это кафе рядом с музеем, которое оформлено в стиле «Чужих».

В музее снимать запрещено. Для Европы это очень странно, обычно, в отличие от нашей Родины, здесь это только приветствуется. Безусловно, все снимают. Я не делал много кадров, снял лишь вот этот гарнитур и парочку голов «Чужих», которые снимались в фильме. Мебель продаётся, не помню, сколько стоил этот набор, что-то около нескольких десятков тысяч долларов.

Внутренний парк цитадели похож на атриум в Монт-Сент-Мишеле во Франции. Обратите внимание на скульптуру, которая задумчиво сидит напротив лабиринта.

А это — что-то типа смотровой площадки. Так как город на холме, вид вокруг открывается далёкий и приятный.

Можно выйти за пределы замка и побродить у его стены.

Можно представить, каким видом наслаждаются парашютисты!

В следующий раз, когда вы будете в магазине в отделе сыров, вы уже точно сможете идентифицировать эти горы на этикетке одного из лучших твердых сыров в мире — Груэра. Приятно аппетита!

Идея для вашего путешествия: приезжайте в Груэр, сходите на завод, погуляйте по городу и останьтесь там на одну ночь.

Переглянути більшу мапу

Новітня історії садиби Реїв — гідна ілюстрація справжнього розуміння ролі і місця держави у її ставленні до унікальних пам’яток минулого. Тим паче показового на Прикарпатті, для його розвиток туризму вже давно не є просто пустими словами.

Такий гнівний вступ, як мені здається личить не менш гнівній ілюстрації. Але перш ніж повернутись до нинішньої безпорадності, згадаймо про історію цього опільського замку.

Про Псари відомо десь з другої половини XVIII століття. Хоч є підстави вважати, що село давніше, а на горбочку, де нині доживає свій вік садиба колись стояв оборонний замок. На його місці галицький підканцлер Юзеф Яблоновський, який якраз володіє поселенням з псячою назвою, будує класичний палац, з колонами, портиком і тому подібними прибамбасами.

Після смерті магната маєток через спадки і шлюби потрапляє, зрештою, до графа Станіслава Рея (1833-1873). На той час від палацу залишились самі дрова. Бо ощадливий підканцлер будував собі, судячи з усього, щось на кшталт дачі — класична споруда була з дерева, глини та соломи.

Той непотріб до 1880-го розібрали, а ще до того поруч почали зводити нову садибу. Опікувалась тим дружина Станіслава і власне спадкоємиця маєтку Вільгельміна Рей з княжого роду Глоговських. До роботи було запрошено Юліана Захаревича, львівського архітектора, чия школа мала суттєвий вплив на архітектурне обличчя Львова.

Новий мурований будинок з башточками, високими скатами, чотириярусною вежею на високих підвальних поверхах скоріше нагадувала замок. Напевне, чисто жіночою примхою можна пояснити примхливий малюнок фасадів, кожен з яких виглядає інакше.

Центральним приміщенням першого поверху був великих хол зі сходами. Також тут розміщувались велика вітальня, їдальня, зимовий сад і ніби як прибудована напівкругла каплиця. Решта приміщень були службовими.

На другому поверсі були ще вітальні та їдальні, можливо що гостьові. Інтер’єри ніби не відрізнялись чимось особливим, цінність становила хіба що мозаїчна паркетна підлога, про яку ми ще згадаємо.

Оточував садибу ландшафтний парк з платанами площею близько восьми гектарів, розбитий ще Людвіком Глоговським, батьком Вільгельміни, починаючи з 1822-го року.

Десь тоді ж, за Людвіка, перебудували ще давніші за віком ворота. Їх складні, місцями барокові форми тематично не підтримуються іншими будівлями. (Звісно, якщо не враховувати ще пізніші, радянські нашарування). Висловлюється думка, що то був фрагмент задумки великого палацу у відповідному стилі, але зусиль вистачило лише на «двері».

За радянських років ворота взагалі перестали бути воротами. Їх замурували для того, аби встановити в отриманій ніші статую Леніна. Мало не забув, перейменували Псари в 1961-му.

Останнім власником маєтку був Людвік Рей. З початком Другої світової граф виїжджає до Франції, а його маєток потрапляє у дбайливі колгоспні руки. Не можу не навести по-кіношному влучну історію від Блеки:

За радянської влади з замкоподібної споруди знущались як могли: тут навіть влаштували колгоспний свинарник (!!!). Бідні пацятка шкрябали ратичками паркетну підлогу, гасаючи вестибюлями й палацовою капличкою та спускаючись парадними сходами у парк. Певно, тварин пожаліли, виселили, а на місце свинок в’їхали божевільні.

Згодом тут розміщувався технікум. А за часів незалежності будівля у якийсь несподіваний спосіб потрапляє до Української православної церкви (КП). Як… реституція, себто повернення в попередній стан. У якому (стані) ця споруда ніколи церковною і не була (фамільну капличку числити не будемо).

Будівлю заходилися ремонтувати (сліди того ремонту ми власне і бачимо), а під тою благою справою — донищили все те, чого не витоптали свинки, психи і петеушники. Проте в 2005-му через суд монастирське завзяття зупинили й споруда залишилась нічийною.

І по сьогодні ні держава (що якраз не дивно), ні обласна влада не стурбувалися зі стану однієї з небагатьох архітектурних цікавинок Івано-Франківщини. Приватні власники гаратають мільйони доларів у розбудову штучних замків у Яремчі чи на Буковелі. Замок майже справжній (як і справжній під Надвірною) — нікому не потрібні.

Хоча ні, не зовсім так. Маєток потрібен Українсько-польському фонду «Псари», який очолюється Марчином Реєм, онуком останнього власника. Фонд провів інвентаризацію споруд і навіть замутив відповідний сайт. У європейських традиціях прозорості. Які, навіть попри формальну підтримку з боку «всесильного» Віктора Ющенка, ніякого результату не мали.

Приозерне на картах Google. Проїзд на автомобілі від Києва — 550 км (біля 7,5 годин дороги), від Івано-Франківська — 80 км, від Львова — 68 км. Садиба знаходиться на околиці села, ближче до озер.

Переглянути більшу мапу

У кращі свої часи, Устечко було навіть містом. З дарованим правом на самоуправління, невеличким магістратом і ярмарком.

Власне, цьому не треба дивуватись — віддавна тут була переправа через Дністер. Мешканці Устечка для подорожніх тримали шинки, давали нічліг. А ще — торгували деревним вугіллям і виробами з глини.

Село вважалося доволі заможнім. І досі тут шукають ніби закопані євреями-шинкарями скарби. Проте в наші дні село не може похвалитись ні гончарством, ні корчмами. Та й від іудейської громади не залишилось ні сліду.

Стара дорога проходила прямо через село, і далі, низьким мостом — на другий бік Дністра. Польський міст вцілів навіть під час війни. Проте згодом користуватись ним стало геть неможливо. Нову переправу побудували в 1978-му. Височенний міст, як стверджують аборигени, є одним з найбільших в Європі.

Вже не знаю, чи розчаровувати їх чи не варто. Хоч міст і дійсно височенний, як за українською міркою. Це дозволило йому залишатись діючим і під час повеней — більшість інших мостів Дністер робив непроїзними.

Від тої великої води Устечко, як і чимало придністровських сіл добряче постраждало за останні роки. Особливих збитків завдала повінь 2008-го. Дністер тоді розлився до небачених розмірів.

Люди, котрі самі перші попадають під підтоплення, то вони вже привикли до тої біди, але реагують все як трагедія. Тим більше після того підтоплення 2008 року. Їм виплатили компенсацію, вони поробили собі непогані ремонти, придбали нові меблі, бо то вони масово були постраждали, і зараз нова вода, — розказувала вже про повінь 2010-го Лілія Бабин, голова Устечківської сільради.

Старий міст чи то знесло льодоходом в 1980-му, чи то підірвали під час знімання якогось фільму — я чув і таку історію. Від того часу дорога з Городенки на Товсте не проходить більше через саме село. Може цим пояснюється втрата його мешканцями інтересу до подорожніх?

Кам’яну церкву святої Параскеви збудували на місті давнішого, дерев’яного храму в 1881-му. В ті роки тут мешкало під дві тисячі греко-католиків. Нині все населення – біля 800 чоловік, з яких чи не половина – десь на заробітках.

Довкола церкви та біля дерев’яної каплички в останні роки понавстановлювали статуї клонованих Богородиць і янголів (прости мене, Боже, за цинізм).

Проте значно романтичніше виглядає закинутий польський костел 1876-го років. Храм не діє вже від війни, на згадку про яку його стіни щедро «прикрашені» слідами від куль.

Він ніби підпорядковувався червоногрудському костелу (нині це територія села Нирків зі всім відомими мальовничими руїнами замку). В радянські часи нирківському колгоспу, тому самому, чиї свинарники складені з замкового каміння підпорядковувались також господарства Устечка.

Устечко на Google-картах. Проїзд на автомобілі від Києва — 490 км (понад шість годин дороги), від Тернополя— 122 км, Івано-Франківська – 88 км, Чернівців — 72 км.

Поруч варто дивитись на легендарний Червоногруд, пам’ятки Товстого і Городенки.

Переглянути більшу мапу

Бонус-трек

Цього разу додатком буде промо-ролик Устечка. В останні роки тут намагаються розвивати зелений туризм. І не зважайте на якість відео та чудову вимову дикторші. Як на мій погляд, таку ініціативу слід вітати й усіляко підтримувати.

Та ж обласна влада могла б відпиляти шматок бабла не лише на богоугодні якісь справи, а назнімати за 5 копійок таких роликів про всі тернопільські принади та й завісити ними пів інтернета.

Микола Чихачов — адмірал російського морського флоту, керуючий морським міністерством, член Державної ради. Одним словом, «человек и пароход» (іменем адмірала дійсно названо пароплав). Народився він у Псковській губернії, там мав родове помістя, де його й було поховано в 1917-му році.

За своє довге життя Микола Матвійович пройшов шлях від гардемарина до адмірала. Плавав у східних морях, по Амуру, заснував першу російську фортецю на Сахаліні, був начальником морської оборони Одеси під час російсько-турецької війни.

Сучасники (Вітте, Врангель) залишили про нього переважно схвальні відгуки. На відміну від імператора, який у своєму twitter’i щоденнику якось настукав от таке:

Зашел к д. Павлу, который был нездоров вчера. После чаю читал довольно неудачное опровержение Чихачева на дельную записку Кази о флоте, масса подтасовок и неизворотливых объяснений! Обедали впятером.

Одним словом, уявити цю людину в подільській глушині (а це і тоді була глушина) важкувато. Правда, за відомостями Блеки палац з парком адмірал будував не собі, а для доньки Софійки. Старожили стверджують, що навіть дерева було висаджено ім’ям коханої донечки — «СОНЯ».

Дружина народила адміралу дев’ятеро (!) дітей. Була серед них і донька Софія, народжена в 1868-му. Та все ж, яким боком занесло адмірала на Барщину?

Мені здається, я зрозумів яким. У 1862-76-му роках Чихачов очолює «Російське товариство пароплавства і торгівлі». Це була велика напівдержавна акціонерна компанія, такий собі Газпром на воді.

Новозбудована Одеська залізниця, частина якої проходила східним Поділлям, якийсь час керувалась цією компанією. Очевидно, що десь тоді директор і придивився собі земельки «на чорний день». На доказ того є факт, що в 1867 той самий Чихачов стає власником маєтку в Мурованих Курилівцях.

Можна запідозрити, що і Митки, до яких від Курилівців 30 км по прямій тоді ж стали належати запасливому контр-адміралу (до адмірала Чихачов дослужився в 1892-му). І якраз наступного року народилась Софійка.

Якийсь з подільських маєтків Чихачов відписав і своєму сину Дмитру. Принаймні у списку депутатів III Державної Думи від Подільської губернії фігурує Дмитро Миколайович Чихачов, націоналіст і камер-юнкер.

Що ж стосується Софії — то про її долю я нічого не знайшов. Тому процитую краще свідчення митківського старожила про долю палацу.

До війни тут теж була школа, в роки війни був госпіталь — війна палацу не зачепила. А от після війни прийшов з Бару наказ розібрати палац та матеріали перевезти до Бару для побудування бані. Все село, включаючи жінок, зібралося на захист свого скарбу. Зі «зброї» мали лише граблі та сапи. Але, як ми бачимо, відстояли — і «великі начальники» відстали від споруди.

Зараз у палаці загальноосвітня школа.

Митки на Google-картах. Проїзд на автомобілі від Києва — 345 км (біля 4,5 годин дороги), від Вінниці — 86 км, від Хмельницького — 95 км. Щоб знайти палац біля ставу, в центрі села слід повернути праворуч (якщо їхати в напрямку Бару) і проїхати дорогою договори приблизно 500 метрів.

Переглянути більшу мапу

Не факт, що так вважали б ті ж Астерікс з Обеліксом. Та як би там не було, але в 43-му році до н.е. за постановою римського сенату до гальського поселення на Роні вводяться регулярні війська з тим, аби заснувати тут римську колонію.

Місто назвуть Лугдунум (пагорб сонця), а справою тою опікується Луцій Мунацій Планк, на той момент вже колишній соратник Юлія Цезаря.

Зараз той пагорб зветься Фурв’єр (від латинського forum vetus). Споруджену там в 1884-му році базиліку Нотр-дам-де-Фурв’єр видно здалеку. Перша церква була закладена на руїнах римського форуму ще в 1168-му.

Після повстання гугенотів у XVI столітті залишилась лише одна башта, але й вона на початку XIX століття вже ледве стояла.

Капеллу ту в 1830-45 роках розібрали і повністю відбудували заново. На вершині встановили позолочену статую Діви Марії. Поруч в 1872-му почали будівництво нової базиліки, яку завершили через 12 років, а оздоблювали аж до 1964-го.

Правіше від базиліки видно металеву башту Фурв’єр висотою 86 метрів, точну копію фрагмента башти Ейфеля. Це ми дивимось на гору Фурв’єр з площі Белькур, про яку дещо згодом.

Місто на перетині доріг між північчю і півднем активно розбудовується. Поруч з базилікою можна побачити руїни театру, терм, акведуків. За імператора Октавіана Августа (тобто за якихось років 15) Лугдунум вже вважається столицею Галії. Тут народились майбутні імператори Клавдій і Каракала, тож можна уявити собі значення цього міста.

В римський період тут мешкало десь 40-50 тисяч людей. Для порівняння: в Парижі в ті ж роки — разів в десять менше. В 197-му році Лугдунум від щирого серця палять і грабують, тим самим завершуючи римський період біографії міста.

Нове, середньовічне піднесення Ліона міцно пов’язане з католицькою церквою. Перших християн — ліонських мучеників — тут замочили ще за римлян. В XI столітті місто стає центром першого французького єпископату. А в 1173-му церква отримує повну владу над правосуддям, торговими, фінансовими, військовими і навіть звичаєвими справами Ліона.

В місті відбуваються два Вселенські собори з двох десятків за всю історію християнської церкви. Це такі спеціалізовані надмасштабні заходи з визначення зовнішньої і внутрішньої політики. Щось схоже за збори засновників підприємства, лише без кадрових питань.

Наслідками проведення Другого Ліонського собору стала чи не перша спроба унії з православною церквою, такий собі первісток Брестської унії з майбутньою появою греко-католиків.

Зібрання ті відбувались в соборі Сен-Жан (інакше кажучи Івана Хрестителя). Його побудували також з давніх римських запчастин десь у XII столітті. Потім, як це було прийнято у середні віки, багато разів добудовували, перебудовували й тривало це до 1481-го. Менше як за сто років храм покоцали ті ж таки гугеноти.

Катедра цікава не лише через свій вік. В соборі розміщено діючий астрономічний годинник, найдавніший у Франції. А ще — саме тут всемогутній в майбутньому Рішельє став кардиналом.

До собору дотична споруда школи співу, яку датують ще XI століттям.

Середньовічне місто переповзло з пагорба на річкову долину. (Зараз воно в купі зі згаданими соборами включене до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.)

Міська громада все менше бажала миритись з всевладною церквою. У справу вмішується король Філіп Красивий й бере Ліон під опіку. Така королівська увага до міста збережеться і надалі.

Наприкінці XIV — не початку XV століть Європа під владою чуми. Епідемія забирає третину мешканців Ліона, місто знову занепадає.

Відродженню сприяє вигідне розташування міста. За указом короля проводяться щорічні ярмарки, а після податкової привілеї від Франциска I — стрімко розвивається текстильне виробництво. Від тої пори починається ткацька слава міста, апогеєм якої стане відоме нам з підручників повстання ліонських ткачів. Зі 120 тисяч жителів, 30 були так чи інакше задіяні у текстильній і шовковій промисловості.

Як ви розумієте, це ми вже перескочили до буржуазного періоду історії міста. Його центр ще переповзає, цього разу на півострів Прескіль, утворений злиттям Рони і Сони. Найбільшим майданом не лише цього району міста, але й Ліону загалом, є площа Белькур. Вона третя за розмірами у всій Франції — 62 000 кв. м.

Колись тут були пасовиська, аж допоки цю територію не викупив Людовік XIV. Майдан називають Королівським (після майбутніх революцій перейменують на Белькур), а в центрі встановлюють кінну статую короля-власника. Постамент підпирає парочка зі стражданням на обличчі, які символізують Рону і Сону.

Літом тут мітингують профспілки й катаються на роликах, взимку — облаштовують ковзанку. Під площею — величезний торговий центр паркувальний майданчик, що дуже актуально для центра великого міста.

З меншою помпою в 2000-му році на площі встановлено пам’ятник знаменитого уродженця Ліона — письменника-авіатора Антуана де Сент-Екзюпері. Позаду фігури льотчика стоїть маленький принц.

На площі Тіро, де колись був монастирський сад, в середині XVII століття будується ратуша, Отель де Віль де Ліон. Кінну статую вже згаданого короля Людовіка XIV під час Французької революції з фасаду приберуть, а після реконструкції на те ж місце прилаштують Генріха IV (між іншим лідера гугенотів, які чимало напакостили історичним пам’яткам міста).

На площі у часи Французької революції працює гільотина. Приблизно на цьому місці в 1891-му відкривається фонтан роботи скульптора Фредеріка Бартольді, масона й автора тої самої Статуї Свободи.

Бартольді виграв оголошений мерією Бордо конкурс у 23 роки. Проте щось там не склалося й проект відклали. Після гучної слави Статуї Свободи влада Бордо намагалася повернутись до старого проекту, але тепер для неї той фонтан виявився задорогим, й ідею реалізували в Ліоні.

Жінка на фонтані — то Франція, а керована нею квадрига — то головні французькі річки (Сена, Гаронна, Рона й Луара). З носів тих річко-коней валить пара. Вражає, одним словом.

На площі ще кілька цікавих будівель. А під нею, між іншим також, не базар, а паркінг.

Поруч — будівля Опера Нювель, названої так на честь свого архітектора. Будована в 1756-му споруда з часом виявилась замалою, й потребувала розширення. В результаті оперу капітально переробили, поглибивши її як долу, так і надбудувавши сміливу конструкцію згори.

Раз вже мова про мистецтво, то не забуваймо, що Ліон є батьківщиною кіно. Тут жили брати Люмьєр, тут вони винайшли сінематограф, про Ліон була одна з перших в світі рухомих стрічок — «Вихід робочих з фабрики». Це її, а не «Прибуття потяга» демонстрували брати на легендарному показі на бульварі Капуцинів. (В мегабазі IMDB фільм має id 0000010).

У міжріччі Рони і Сони в наші дні мають намір не лише плекати визнану архітектурну спадщину. Масштабний проект Коніфлюенс вживляє у старе тіло новий, модерновий зміст. Облаштовуються готельні й торгові комплекси, музеї, центри розваг, спортивні зали. Не знаю, як щодо Цезаря, але Астерікс з Обеліксом були б задоволені.

p.s. Даруйте за фото, як ви зрозуміли, погодка була так собі.

Переглянути більшу мапу

…дорога, верст за десять до местечка Сорочинец, кипела народом, поспешавшим со всех окрестных и дальних хуторов на ярмарку. С утра еще тянулись нескончаемою вереницею чумаки с солью и рыбою. Горы горшков, закутанных в сено, медленно двигались, кажется, скучая своим заключением и темнотою; местами только какая-нибудь расписанная ярко миска или макитра хвастливо выказывалась из высоко взгроможденного на возу плетня и привлекала умиленные взгляды поклонников роскоши. Много прохожих поглядывало с завистью на высокого гончара, владельца сих драгоценностей, который медленными шагами шел за своим товаром, заботливо окутывая глиняных своих щеголей и кокеток ненавистным для них сеном.

Уродженець Сорочинців, здається що обезсмертив торговицю в рідному містечку. Адже зараз ніхто не згадує дійсно грандіозні масштаби ярмарків в Ромнах, Рівному, Житомирі, Дубно, Бахмуті чи Павлограді. Ті торги часто були спеціалізованими, значущими для усього краю.

Ярмарки як правило приурочували до релігійних свят — на Трійцю, Петра, Стрітення, Покрову. Сорочинський — до яблучного Спаса. Найбільшим торжищем Полтавщини був Іллінський ярмарок, він проводився в Ромнах.

Дозвіл на проведення ярмарків був значущим документом. У середні віки він часто видавався в комплекті з іншими правами для міста — маґдебургією. Рівень Сорочинського закріплено указом Леоніда Кучми про надання ярмарку статусу Національного. (Якщо я не помиляюсь, жоден інший подібний захід такого звання не має).

Ярмарки часто мали спеціальне оподаткування. А головне — безпечний режим торгівлі. Тобто мали централізовану охорону чи взагалі проводились під стінами якогось замку.

Аби трішки потіснити монополію Миколи Васильовича, наведу цитату з ще одного українського письменника — Шолом-Алейхема.

Миновав кладбище, они въехали прямо на “торговицу«— нечто вроде базара или ярмарки, где все смешалось в кучу: крестьяне, лошади, коровы, свиньи, цыгане, телеги, колеса, хомуты и разные евреи: евреи-скорняки, евреи-шапошники, евреи с красным товаром, с булками, с баранками, с пряниками, с яблочным квасом, с чем только пожелаете. А баб!

Бабы с корзинками, бабы с яблоками, бабы с птицей, бабы с жареной рыбой и просто так бабы. И все они галдят, визжат, трещат… А лошади, коровы и свиньи им помогают. Слепцы поют и играют на лирах. Оглохнуть можно! Пыль стоит такая, что трудно разглядеть друг друга, а от запахов можно задохнуться.

За радянської влади ярмарки потихеньку позагиналися. Щоправда, певними ярмарковими «викидишами» можна вважати виставки досягнень народного господарства. Один такий захід наприкінці 1950-х Миргородське партійне керівництво вирішило провести на лоні природи, на березі річки Псел.

Ініціативу не засудили, але через трагікомічний випадок наступного року підшукали для виставки інше місце.

Трапилося так, що один із механізаторів, хильнувши на свято зайвого, кудись зник. Думали — втопився. І хоча чолов’ягу невдовзі знайшли (той мирно спав у стіжку), начальство так наполохалося, що наступний День механізатора вирішили проводити «подалі від річки», де було б зручніше гуляти і випивати. Ось тоді і згадали про Жабокряківку (урочисто названу пізніше — майданом), болото з левадою на околицях Сорочинців, де втопитися й справді могла хіба лише жаба.

Аби урізноманітнити механізаторські презентації, до сценарію вписали гоголевських героїв. Розчулений перший секретар обкому так і сказав: «Так у вас тут справжній Сорочинський ярмарок!». В результаті в 1966-му ярмарок відродили вже цілком офіційно.

Час від часу керманичі намагаються підшукати торгам нового змісту. В 1990-х мова йшла про виставку продукції підприємств Потлавщини. В наші дні — почали говорити про розробку моделей інноваційно-технологічного кластеру. Знав би що це означає — написав би по-людські.

Звісно, що сама подія має серйозне значення для регіону. Цього, 2010-го року, під ярмарок орендували 16 гектарів землі. За право поторгувати ще тогоріч платили близько 30 тис. грн., зараз — ставку підняли до 250 тис. Підозрюю, що мова йде про якісь віп-місця, бо уявити, як торговка оцими чисто національними сумками заплатить 250 тисяч я не можу.

Територія ярмарку – це в першу чергу величезна стоянка в полях.

Потім – якісь ліві прилавки дорогою.

І власне територія ярмарку. Праворуч — ряди з автентикою. Прямо — сцена і атракціони, ліворуч — звичайний базар.

На базарі дійсно торгують всім чим завгодно. Навіть аріелю й цейлонському чаю знайшлося гідне місце.

Ну і, само собою, шинки. Безтолкові і жлобські.

Пишуть, що навіть даішники, замість того аби користуючись нагодою накосити капусти, роздавали нечемним водіям пізд свистульки. Чи це так — не скажу, я був чемним.

Попіаритись на ярмарку полюбляють і політики. В передвиборчі роки їх тут, звісно, побільше. От, скажімо, весело прогулюється ще боєздатний і перспективний Яценюк.

Або Литвин, що усім фейсом вболіває за простих людей.

Віктора Андрійовича — так взагалі заледве могли звідси вигнати. Ще б — довкола глечики, вулики, вишиванки. Та й люди приємні та привітні.

Ця пані була й цьогоріч.

Лише розважати їй доводилось вже нового Президента. Адже у 2010-му за всіх ярмаркував Віктор Федорович.

Якщо ви придивитесь, Федоровичів було навіть двоє. Чи може й троє — після від’їзду оригіналу до відвідувачів приставав дублер. У вишиванці та з булавою в зеленій руці.

Цитата з Гоголя на фінал.

Вам, верно, случалось слышать где-то валящийся отдаленный водопад, когда встревоженная окрестность полна гула и хаос чудных неясных звуков вихрем носится перед вами. Не правда ли, не те ли самые чувства мгновенно обхватят вас в вихре сельской ярмарки, когда весь народ срастается в одно огромное чудовище и шевелится всем своим туловищем на площади и по тесным улицам, кричит, гогочет, гремит? Шум, брань, мычание, блеяние, рев — все сливается в один нестройный говор. Волы, мешки, сено, цыганы, горшки, бабы, пряники, шапки — все ярко, пестро, нестройно; мечется кучами и снуется перед глазами.

Великі Сорочинці на Google-картах. Проїзд на автомобілі від Києва — 270 км (біля 3,5 годин дороги), від Харкова — 200 км, від Полтави — 91 км.

Поруч варто подивитись на Миргород і покататись Гоголевським маршрутом.

Переглянути більшу мапу