Тут був Я Мандри з фотоапаратом. Україною і світом

Найсвітліша республіка Сан-Марино (це офіційна назва) — ще й найстаріша республіка. І одна з найбагатших країн світу, що стала такою завдяки власній бідності. Але про все по порядку.

Взагалі-то більшу частину свого життя Нова Ушиця звалася Літнівцями. Напевне невеличке подільське село служило колись панам за літню дачу. І от про ті Літнівці вперше згадується ще в XV столітті. Втім, вік — не завжди ознака статусу. Століттями Літнівці були чиєюсь вотчиною.

Влколінець, себто Вовче село, заховалося між карпатськими горами північної Словаччини. Місцеві переконують, що вовки й досі не перевелися. А от люди навпаки, повтікали до міст. Сучасне населення Влколінця — лише 35 жителів.

Осяяні щедрим італійським сонцем Лігурійські пагорби та пронизливо синє море. Це — Портофіно, курортний закуток Генуещини. Кольорові будиночки щільно обступають бухту Гольфо дел Тігуліо, де сонно хилитаються десятки катерів, яхт та катамаранів. Короче, дольче віта.

Яке значення має зима, болюча нога та інші умови життя, коли бажання роблять тебе владикою простору й часу. Приблизно якось так було в неділю, коли мені віддали байєрн-тікет. До кінця світлового дня залишалося кілька годин і переді мною — ціла Баварія, їдь-не-хочу. Зимові мандри не надто надихають на довгі поїздки з багатьма точками, але сидіти [...]

Вперше про село Витків над річкою Бужок згадується в 1469-му. Може мандрівника і не зацікавить вгадування у звичайних сільських будинках шляхетних рис колишнього містечка. Однак у Виткові та його околицях збереглися залишки двох костелів, а головне — з краєм пов’язана історія про трагічне кохання і всепереможне бабло.

В усі часи правителі мріяли увічнити своє перебування при владі чимось монументальним. Символом, який би нагадував нащадкам про ім’я державного мужа. Що б викликав повагу та трепет у заздрісників при житті. Хеопс побудував піраміду в пустелі, Петро I – місто Святого Петра на болоті, Віктор Ющенко – меморіал Голодомору біля лаври, Людовік XIV – Версальський [...]

Мир — совершенно сказочное место. Заурядный, традиционно идеально ухоженный белорусский городок. Но когда смотришь в сторону горизонта, кажется, что оказался в самом сердце средневековой Европы.

Стійкого до дорожніх випробувань мандрівника Щуровичі ваблять не лише мальовничими пейзажами. В самісінькому центрі села — могутній і нікому не потрібний костел. Сам по собі він навряд чи зацікавить пересічного туриста. Проте нам, культурологам-маніякам, лише вигляд подібного храму кращий за бордо врожаю 1853-го року.

Загублене в придністровських пагорбах Монастирищини село і його майже тезку Устя розділяє якихось кілометрів 100 течії Дністра. Дорогою — так і ще менше, якщо не зважати на пекельний стан тутешніх автобанів.